Читати книгу - "П’ятий номер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Біля пивного кіоска стояла юрба чоловіків, чувся гуд, начебто зудів у повітрі рій басовитих бджіл. Він пропустив би гальбу пива й собі, але замість грошей у кишені шелестіло насіння, і він ще енергійніше замотав рукою, посилаючи його до рота.
На Садовій було затишніше, менше людей, і він обганяв їх, обдаючи запахом перегону і несвіжого одягу. Власне, мета його подорожі була поруч, і він раптом відчув, що починає хвилюватися, що насіння не лізе вже в горло і що дихається йому важко. Обтер вуста, знімаючи з них луску, і несподівано зрозумів, що вся його затія таки безглузда й даремна. В глибині душі не вірив, що таки зустрінеться з Валькою, але коли б і так? Вечір був задушний, і він помітив це тільки зараз, лоб йому змокрів і змокріло під пахвами. Що скаже їй, й чи захоче вона з ним говорити? Всі резони та й весь тверезий глузд були залишені ще в поїзді, коли йому здавалося все таке просте і самозрозуміле… Він знову кинув до рота насінину, але тьхукнув спересердя – насінина виявилася тухла. «Вона недаремно поселилася саме тут», – подумав він – за кілька гонів перед ним поклав свої зелені рундуки Житній базар…
Побачив на порозі будинку, що його цікавив, малу, висушену жіночку з гострим, тхориним обличчям і з рідким сивим волоссям, стягнутим на маківці шпильками і звитим у тоненьку кіску. Очі в жіночки були також гострі, малі й жваві, губи вже давно розчинилися на обличчі, лишилася тільки зморшкувата щілинка. Вона була в халаті з квітками, колись голубому, зараз вицвіло-голубуватому, на ногах біліли, незважаючи на спеку, вовняні шкарпетки і капці, оторочені хутром. Вона сиділа в стязі світла, що падала на неї з відчинених дверей, і швидко-швидко виплітала якесь мереживо.
– Ви теє-то, – сказав Андрій. – Не знаєте часом?.. Тут десь моя жінка живе… Валька Ювпак.
Жіночка подивилася на нього знизу вгору, і йому здалося, що це малий, настовбурчений їжачок на нього зорить.
– А ви хто? – спитала різко.
– Таж кажу вам: чоловік її.
– Нема в неї чоловіка, – так само різко каркнула жіночка, і її руки знову почали швидко щось виплітати.
– Нема, то був, – сказав Андрій. – Я той, що вона з ним розвелася…
Жіночка знову зиркнула на нього, тоді різко встала і жестом запросила його в хату. Його осліпило світло: кімната була квадратна, охайна, з безліччю мережаного рукоділля, яке він розглядав не без здивування: фіранки, накривки на подушках, оторочки до простирадла, що звисало мало не до землі, скатерка на столі, підставки під вази і кухлики – здавалося, вся ця хата замережана, наче павутиною обснована.
– То це ви той самий Андрій? – спитала жіночка не без цікавості.
– Таж той самий, – сказав він, сідаючи на вкритий мереживною підстілкою стілець. – То вона у вас живе?
– Жила, – сухо відказала жіночка. – Це ви той, розвідний?
– Таж розвідний, – уже нетерпляче сказав Андрій. – То вона тепер у вас не живе?
Але жіночка все ще розглядала його. Її очі горіли малими золотими крапочками, а рот аж розтулився від цікавості.
– Це ви той, що ваш хлопець? – спитала вона.
Кров шугонула йому до голови, і він зиркнув на стару вже й трохи сердито.
– Мій чи не мій, а до неї я прийшов, – сказав трохи й сердито.
– А-а, казала мені Валя, що не признає його папочка. – Стара сіла за стола, поклавши на мереживну скатерку недов’язане мереживо, голос її втратив сухість і вже тік лагідно, як олія. – Казала мені Валя: ні за ким так не шкодую, як за тим Андрієм непутящим. То це ви і є той Андрій непутящий?
Але він уже нічого не відказав, тільки засопів голосно.
– Я про вас усе знаю, – замахала раптом пальцем стара, примружуючи веселенько очі. – Вечори, знаєте, довгі, а вона мені все про вас розказує, все про вас, і сякий він, і такий. Недобре, каже, зі мною повівся, підозрювать почав. Ну-ну, – застерегла вона, помітивши, що він хоче щось сказати, – я про вас усе знаю. В жизні воно чого не случаїця, і не всігда правий той, хто невинуватий. Я зі своїм покойним, царство йому небесне теж сварилася. І поб’ємся, і поцілуємся, це ж бо воно як? Так уже воно заведено: в одного по маслі їде, а в другого по нерівній дорозі… То оце ви проїздом?
– Проїздом, – сказав він і знову озирнув кімнату. Здалося йому, що, посидівши ще трохи, і сам вкриється якимсь мереживом. Зрештою, ніщо не виказувало Вальчиної присутності.
– В одпуск, чи як? – цікавилася жіночка, повертаючи до нього їжачкувату мордочку.
– Таж в одпуск, – сказав він. – Хотів оце хлопця навідать. Та й до неї в мене розговор є.
Відчув, що йому надто важко вимовляти оте «хлопця». Стара начебто помітила заминку, бо в її очах знову запалахкотіли золоті іскринки, а з вуст посипалися шарудливі, повчальні, але й лагідні слова: оповідала йому вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.