Читати книгу - "Бомбардир"

– Вибачте, Олесю… а чому свій день народження Сергій вирішив святкувати у вас?

Вона втупилась у малюнок клейонки, важко глитнула. Потім промовила:

– Добре, я скажу… Однаково це вже не має значення. Коли ми зі Стасом винайняли цю квартиру, через кілька місяців господар раптом заявив, що збирається її продати,– йому терміново були потрібні гроші. Попередив нас, щоб ми протягом місяця підшукали житло, якщо не хочемо самі її придбати. Назвав ціну. Не захмарну, але нам однаково було не потягти. Хоча нам тут подобалося… Просторо, чудовий краєвид із балкона – усе місто як на долоні. Ох, як нам не хотілося переїздити… Стас розповів про цю ситуацію Сергієві – і той купив цю квартиру. Просто прийшов одного разу ввечері, навіть не зателефонувавши, і виклав на стіл свідоцтво про право власності, де було вписано наші зі Стасом імена. Сказав тільки: «Вона ваша, гроші віддасте, коли зможете…» Пізніше я довідалася, що йому довелося залізти в борги, щоб провернути цю угоду… Шок, звісно, ми буквально оніміли… І це було цілком у його дусі.

Що стосується дня народження… Того вечора він запросив нас зі Стасом і ще трьох своїх партнерів по команді з дівчатами. Випили ми зовсім небагато, але було весело: як кажуть, упіймали кураж… Сергій твердо тримався принципу – ніяких публічних загулів, що можуть вплинути на його репутацію. Тож він запропонував перебратися до нього й продовжити, а Стас заперечив – до нас набагато ближче, усього два квартали від ресторану…

Ішли ми пішки: весна, усе пахне, тепло, настрій піднесений… А вже тут пішов у хід важкий алкоголь, чотири пляшки віскі так і вилетіли, ніхто й не збирався гальмувати… Ми веселилися, дуріли, як діти, танцювали, хтось пустив по колу цигарку з травичкою…– Обличчя Олесі стражденно скривилось.– Усі, усі – і Гайдук, і його хлопці, і ці дівчата – усі вони були… Ні, годі з мене!..

Вона зненацька підскочила й кинулась у ванну. Там довго лилася вода, через причинені двері було чутно глухі схлипи. Мені стало здаватися, що це триває цілу вічність,– як і для багатьох чоловіків, для мене немає нічого гіршого за жіночі сльози.

Подальше я цілком міг уявити. У тому числі й із протоколів допитів, з якими встиг ознайомитися.

Вікно в кухні навстіж – димно, накурено. У кімнаті гримить музика, тут, у мийці й на столі,– купа немитого посуду, порожні пляшки, недопалки, зім’яті паперові рушники… Хмільний сміх – хтось облився соком… Боня, нетвердо ступаючи, йде на кухню по серветки. Не вмикаючи світло, присуває табурет до холодильника. Висота цієї моделі «Лібгерр» – понад два метри, десь нагорі завалялася пачка серветок. Він залазить на легкий пластиковий табурет, похитується, змахує руками, ловлячи рівновагу, ніжки табурета ковзають по гладенькій плитці підлоги… Вікно.

– Я не хотіла тут жити, мені було так кепсько, що я ледь не збожеволіла…

Олеся знову стоїть переді мною. Обличчя її майже спокійне, мокре волосся зачесане назад і туго перехоплене на потилиці гумкою.

– І мені не було чим повернути борг Сергієві. Але він наполіг, переконав мене залишитися. Повторював, що я нічого не винна і він не візьме в мене ні копійки… Наче хотів загладити якусь провину. Але яка провина? Випадок, сліпа доля… Через тиждень після похорону я потрапила в лікарню – нерви згоріли, як дроти після короткого замикання. Потім приїхала мама, відвезла мене в село, а восени я повернулась. У мене з’явилася робота…

Вона відступила на крок, звільняючи дорогу в передпокій – і цим даючи зрозуміти, що все, розмову закінчено, мені тут робити більше немає чого. Але поки я незграбно пробирався до вішалки, промовила:

– Із Сергієм відтоді я більше не бачилася. Два роки тому Макс – той самий таксист, про якого я казала,– привіз мені від нього банківську карту в конверті. Я відмовилась, але він просто підсунув її під двері. Щомісяця на неї надходить досить велика сума, але всі ці гроші я перераховую одній волонтерській організації.

– Ви дозволите останнє питання?

– Кажіть.

– Цей Максим… Ви не знаєте, як із ним зв’язатися?

– Уявлення не маю…– Олеся нетерпляче глянула на мене: – Я його послугами ніколи не користувалася. Хоча, чекайте… Десь валялася візитка, яку він залишив Стасові. Зараз спробую знайти…

Вона пішла до кімнати, а я лишився в передпокої, де горіла запилюжена сорокаватна лампочка. У двері мені було видно частину протилежної стіни й ігрову футболку Стаса Бондаря під склом. На мить він уявився мені живим: довготелесий, маслакуватий, світловолосий Боня, який ретельно шнурує бутси перед грою, прикусивши нижню губу.

Поки Олеся рилася в шухлядах столу, я встиг одягтися. Не минуло й двох хвилин, як вона повернулась і простягнула мені візитівку.

– Ось,– без жодної інтонації промовила вона, знову впадаючи в той стан, у якому її застала моя поява.

– Дякую… І пробачте, заради Бога!..

Я хотів був додати щось іще, але вона жорстко перебила:

– Нема за що. На все добре!

Щойно я переступив поріг, як двері за мною з гуркотом зачинилась, і всі три замки повернулись у вихідне положення.

У ліфті я поглянув на годинник: за чверть десята. Унизу дістав із кишені візитівку Макса й набрав зазначений у ній номер.

Майже відразу відгукнувся низький хрипкуватий чоловічий голос: «Слухаю…»

– Це Максим? Я хотів би скористатися вашими послугами…

Чесно кажучи, я поганенько уявляв, що з того може вийти.

Закінчивши розмову, я вийшов з під’їзду. Навколо непроглядна темрява. Брудно-фіолетове небо ось-ось розродиться чи то снігопадом, чи то дощем. На віддалі шумить проспект.

Я трохи постояв, дихаючи сирим холодом і міркуючи, як діяти далі. І як позбутись осаду, який залишився в мене після розмови з Олесею Цвіркуновою.

Не минуло й десяти хвилин, як із темряви безгучно виринув вершково-білий кросовер – блискучий, немов перенісся сюди просто повітрям, обминаючи сльоту й калюжі у дворах.

Ці солідні автівки з жовтими таксистськими шашечками стали дедалі частіше з’являтися на київських вулицях з початком воєнних дій на сході країни. Багато переселенців, які в минулому мали непоганий прибуток і могли дозволити собі престижний транспорт, мусять таксувати, щоб прогодувати родину.

У салоні було чисто, тепло, пахло лавандою, лунала тиха музика. Водій мав вигляд патентованого хіпстера. Волосся зібране в короткий жмут на потилиці, сережки в мочках вух, масивний шкіряний браслет на правій руці, шарф на шиї поверх блакитного худі, окуляри у