Читати книгу - "Царський пояс"

У в’язанці хмизу щось шаруділо. Невдовзі маленьке, але спритне, пробігло і сховалося між хворостинами. «Тарган чи інша велика комаха гріється коло вогню», – подумав хлопчик.

Тим часом вогонь набирав сили. Повітря коло печі зігрілося. Мишко підсунув до вогню стільчик і сів. Він спостерігав за червоними язиками, вслухався у пісеньку, яку вони, мов живі, виводили на різні голоси. Непомітно задрімав.

На припічку з’явився зморшкуватий чоловічок. Він швендяв туди-сюди. Поправляв на ходу заячу шапку та обсмикував довгі поли червоної свитки. Із-під шапки звисало кудлате, ніколи не чесане волосся. Ріденька борода кумедно стирчала. Через неохайний вигляд чоловічок не сподобався Мишкові. Усе ж запитав:

– Ти хто такий?

Нечепура бухикнув у кулак і проскрипів:

– Кикиморин чоловік єсьм я. Сусідонько називаюся.

– Хто там проти ночі мене згадує? – прошамкотіло щось поряд.

На дровиняці хиталася мізерна, оповита ганчір’ям, старушенція, що нагадувала сухий опеньок. Мишко скоцюрбився – від Кикимори війнуло колючим морозом.

Сусідонько проспівав солодким голосом:

– Мамцю, не хвилюйся, все гаразд. Я бесідую з людиною, яка нас бачить. Ти ж знаєш, люба, що всі про нас знають, та ніхто не сприймає нас усерйоз. А цей не лише слухає. Він спитав, хто я. От я й сказав: «Любасі моєї, Кикимороньки, чоловік єсьм я. Сусідонько називаюся».

– То ти, старий, мене заспокоїв. Піду знову спати. Ох-хо-хо! Цілісінький день стригла овець і тріпала загублену дівкою-роззявою куделю. А вночі знову до роботи. Маю пробратися до сусідів у курник і пощипати курей. Ох, важка то робота – шкодити людям. А яка невдячна! Ніхто не дякував мені за працю.

– Іди, йди, дорогесенька, поспи. А нам для компанії гукни хлопців. Не всіх, а найповажніших – Домовика, приміром. Дворовому теж гукни. Нехай приходять, покалякаємо.

Кикимора провалилася у хмиз. Мишко відразу засипав Сусідоньку запитаннями:

– Що ти робиш біля вогню? Тобі тут не жарко? Хоча б заячу шапку скинув. Піч же вогнем дихає тобі у спину.

Чоловічок підстрибнув. Сів на край припічка, звісивши ноги. Охоче заскрипів:

– Питаєш, хлопче, чи не жарко мені? Звісно, жарко. Але ми, Сусідоньки, завжди так одягнені. Тулимося до печі, бо тут є чим поживитися. От тільки погано, що із вчорашнього дня в хаті нічого не варили і не смажили.

Чоловічок голодно плямкав беззубим ротом. Він тяжко зітхнув:

– Не скоро будуть готувати у цій печі їжу. Ой, не скоро. Хлопче, можливо, в тебе знайдеться крихта хліба? Я такий голодний, що вовка б з’їв.

Мишко згадав про медовий пряник, який поцупив зі столу Посейдона. Відламав крихту і сунув у іграшкові ручки.

– О, медяник. Яка смакота, – нахвалявся Сусідонько.

Він голосно плямкав беззубим ротом.

– І мені, мені дайте медяника. Я теж люблю солоденьке, – пропищало щось із купи хмизу.

Дровинякою, приставленою до стіни, щось пробігло. При цьому пирхало і хекало, бо ж поспішало. На припічок вилізло кумедне дитинча. Мале і кругле, мов горошина. На коротеньких товстеньких ніжках, з манюньою головою у білих кучерях. Дитинча розмахувало перед собою довгим шорстким язиком.

– Дозвольте мені медяничка полизати, – жалісливо скиглило маля.

Сусідонько сміхотливо кивнув заячою шапкою у бік Мишко:

– Лизун. Він же ласун, жировик і велике ледащо. Теж завітав до нас на гостину.

Заяча шапка спала чоловічкові на очі. Він її поправляв і зміненим солодким голосом казав:

– Не сидиться, голубе, за грубкою. Зізнайся: усі горщики вилизав?

Чоловічок зайшовся недобрим сміхом. Але згадав про медяника – уплітав за обидві щоки.

– Не знущайся з мене Сусідоньку. Краще дай пряника, хоч лизну. Пряник так звабливо пахне. Умру на твоїх очах, якщо його не скуштую.

Мишко поклав шматочок пряника перед пузанчиком. Лизун кинув крихту на язик, заплющив оченята. Жував, прицмокуючи.

– Кепські наші справи, хлопче, – сумно хитав заячою шапкою Сусідонько. – Хата пуста. Ні коржика в ній, ані зерна не знайти.

– Що ти кажеш? – заперечив Мишко. – Дядько Демид привіз із Скіфії золоті монети. На додачу ще й отримав від караванника муку, олію, крупи. Я сам допомагав Демидові переносити з воза у комору торби з продуктами. Цей будинок Демид теж придбав за гроші, зароблені в Скіфії. Ія мені про це хвалилася.

Сусідонько зневажливо махнув рукою.

– Добро було та загуло. Бо свої статки треба чатувати й охороняти. О! – повчально підняв вказівного пальця чоловічок.

Та враз прикусив язик і нашорошив вуха. Поводив швидко оченятами і змовницьки підморгнув:

– Про це, Мишо, тобі краще за мене розкажуть пани. Вони все-чисто знають. Он лізуть поліном. Ач, як поспішають. Аж перевертаються. Зголодніли, небораки.

На припічок вилізла дивна парочка. Обидва пузаті, кошлаті, з голодними і сердитими очима. Менший тягнув за собою на повідку цапка. Цапок крутив рогами і упирався ногами – не хотів вилазити на припічок.

Сусідонько розтягнув рота до вух і зігнувся у напівпоклоні перед пузанями. Солодко скрипів беззубими щелепами:

– Здоровенькі були, вельмишановний Домовий і ви, шановний Дворовий. Як ся маєте? Прошу, приєднуйтеся до нашої компанії. Частує нас сьогодні оцей хлопець. Він нас бачить і чує. Його можна не боятися. Він нас терпить.

– Менше патякай, а дай щось гризонути, – гримнув пузатіший.

Мишко відломив від пряника два шматочки. Сунув їх у товстенькі ручки. Пани голодно накинулися на медяник. Цапок відчув, що поводок ослаб. Мекнув, брикнув і побіг до порогу.

– Ей, дурне, куди поскакало? Вернися! Е-е-е-е, – вередливо тупотів куцими ніжками менший пузань.

– Пане Дворовий, пане Дворовий, цить! Не побивайтеся. Та рогата тварина