Читати книгу - "Мереживо людських доль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За осінь і зиму вже кілька сіл добре взулися і вдягнулися з Настиного краму. А як завесніло, ближче до Великодня, спекулянти один за другим потягнулись до села, ніби там нескінченні ресурси городини і населення тисячі…
До весни й запаси в коморах та стодолах помалу вичерпались. Насіневу картоплю не заміняєш на хустку чи калоші. Скільки того добра треба? До нового врожаю ще дожити треба, а на літо багато одежі не треба: кілька халатів, та й досить. Основна маса селян мислила раціонально. Ще не знати, як зародить цього року. Квасолю, біб та горох заховали нарік, бо криза все притискала. Вже й зарплатню не виплачували. Що було на «Ощадних книжках» — можновладці давно вкрали, і надії, що ті гроші колись повернуть також не залишилось. Настрій народу «нижче плінтуса». Криза не мати — вона народу не розуміє.
Але життя продовжувалось і люди, криза чи ні, жадали краси в оселі. Навіть в такі скрутні часи облаштовували добробут, як можливості дозволяли. Такими ґаздами були і Олена з Василем. Навіть не обоє — тільки Олені завжди чогось не вистачало. Василь як спав роки на матраці із сіна в старому бамбетлі, так і спав би й ще решту віку. Скільки там вже того життя? Але жінка ні, таки вперлася викинути старого бамбетля до стодоли, а натомість придбати у сусіди ще майже доброго дивана, бо вже чисто з’їла Василеві печінку, що «лиш в них на цілій вулиці ще досі бамбетель в хаті», і «сором той бамбетель на ціле село».
Сказано — зроблено. Проти баби не попреш. Дивана все ж купили, занесли до кімнати. Придивилась Олена до нього, сюди-туди та довкола глянула — щось він занадто знищений. Але то не було для жінки бідою. Головне, що не бамбетель. Якоїсь капи[38] би на нього кинути, прикрити і буде, як новий.
Олена якраз перебирала в шафі ще материні домоткані верітки, гадала, яку б із них виділити на «новий мебель», як до хати сам Бог приніс жіночку з торбами — спекулянтку. Так тихенько та жінка увійшла та заговорила за плечима в Олени, що бідна аж стрепенулася коло шафи, мало в середину зі страху не вскочила. Вже згарячу та зі злості хотіла спекулянтку прогнати, але коли та розклала перед нею «канадські зализані капи»[39], зі словами: «ви хоч гляньте, не конче купувати», Олена аж очі витріщила, завмерла і слова не могла промовити від краси, лиш стояла із схрещеними на грудях руками, і кидала очима то на одну, то на другу, то ще на іншу… Вона про такі давно мріяла, бо бачила у багатьох ґаздинь, «яким Канада йшла[40]». А нині і її мрія збудеться. Гроші в неї є, то й собі таку капу придбає.
— Ну, й по чому ваше добро, жінко?
— За союзу по дваціть рублів були. Нинька мілійон.
— Мілійон? Йой, та то нинька цілий бик! А не спустите?
— Йой, я би вам і задурно дала, якби то моє. Але добро не моє. — І обвівши образи очима, перехрестилась і випалила, — Бігме, не моє. Але, як хочете, можим війти на лад.
— Як? — піднесла на жінку цікаві очі Олена.
— А горівка в вас є? Щось так мене всередині зловило. Від ранє терплю. Як наллєте сто грам, то може що й спущу.
Олена, жінка розумна і практична, а ще й до того скупа — якої на все село не знайти, все діло враз обміркувала, і вигоду свою також вирахувала. Налила Доці (так назвалась жінка) трохи самогонки в гранчак, витягнула зі слоїка два квашених огірки. Капнула і собі на дно склянки. Випили раз, другий, третій. Втомлена Доцька як сиділа на дивані, так і перекотилась та заснула. «Що ж робити? Не віганєти на дорогу людину середночи, — виправдовувалась перед чоловіком Олена. — Най спит вже. Зранє піде».
На ранок Доця вдарувала за щире серце і добрі очі Олені зализану капу. Поцілувались, як давні подруги, і нав’ючивши торби на плечі, як двогорбий верблюд, пішла в інше село через лісок.
З тих пір Доця частенько бувала у їхніх краях, і до Олени щоразу повертала. Олена щиро приймала «дорогу подругу», частувала, спати клала вже не на лаві, а на «новім дивані». Доця за добро щедро платила різним крамом.
Доцю люди чули здалека. Вона йшла від хати до хати голосно викрикуючи «Зализане! Продаю зализане! Купуйте зализане!». На такі крики охочі виходили із воріт, і йшли до Доці, щоб роздивитись на крам. Торг йшов добре. Люди купляли покривала та верітки, бо потреба була: то весілля, то родини, то хрестини. У Доці було все і про всі випадки: на життя і на смерть.
Доцю добре приймали, бо приносила їм дефіцит під ворота, та ще й ціну «спускала». В той час тим дефіцитом був заповнений кожен базар великого міста, та за півціни від тої, за яку продавала Доця. Але люди того не знали, бо вибратись з села було майже неможливо. Автобуси два роки не їздили, бо не було бензину. Криза!
Того ранку, як Доця вкотре з’явилась у селі, Олена, саме, перебирала бараболю у півниці. Днина стояла тепла, сонячна. Добре пообідавши звичайно з чаркою міцної самогонки у когось із сільських, Доця тримала курс до облюбованого нею місця дислокації — Олениної хати. Та чи то сонце так припекло, чи стомилась під
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.