Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

Только не зупинявся, все копав, копав.

Раптом просто на голову Толька впала величезна груда землі разом із старою грушою. Серед землі — залишки іржавої лопати. Це скільки ж років вона там пролежала?!

Земля засипала Толька, потрапляючи за комір, в кишені, в роззявленого рота, в чоботи, утворюючи кругом ніг пухкі купки. І, нарешті, коли геть приглушила його відчайдушний крик про допомогу, засипала його повністю.

За столом одного з кабінетів районного відділку міліції сидів дільничний. Напроти нього — Олена.

Дільничний недовірливо перепитав Олену:

— То, може, хлопець навигадував та вигадки вам і розповів? Приревнував мати до стороннього чоловіка. Таке часто трапляється.

— Звісно, буває. Але ж Только помер! То навіщо ж Вовчикові тепер вигадувати?

Дільничний погодився:

— Воно то так. І металошукач був явно іноземного виробництва. Гаразд, хай зайде.

Вова зайшов. Зайшов сміливо, з гідністю.

Дільничний звернувся до нього:

— А ти певен, що той незнайомець балакав російською мовою, без акценту?

— З акцентом. Тільки з нашим, українським.

— А описати його зможеш?

— Високий, стрункий. Одягнутий в іноземний одяг. Над лівим оком — помітний шрам.

Дільничний задумливо сказав наче сам до себе:

— Співпадає… Тільки ж за документами він — іноземець. Турист.

Вовчик не витримав і перебив запально:

— Шпигун він, а не турист!

Дільничний заспокоїв:

— Добре, добре! Розберемося! Дякую вам обом. До побачення!

Дільничний встав і по черзі потиснув руку Олені і Вові.

А тільки-но за ними зачинилися двері, набрав напам’ять знайомий номер. Слухавку підняли в Миколаєві.

І невдовзі в кабінеті Миколаївської міліції зібралися міліціонери в формі та слідчий в цивільному. На когось чекали. А поки неквапно розмовляли:

— Ну, як все пройшло? Він не опирався?

— Де там не опирався! Опирався! Погрожував звернутися то до консула, то до Брежнєва, то до міжнародного суду. З переляку забував, якою мовою треба розмовляти: чи румунською, чи ламаною російською.

Зайшли ще два міліціонери. Попід руки ввели Федора. Поставили біля стіни.

Потім зайшли ще кілька чоловіків віком десь як і Федір.

Слідом запросили двох понятих.

Останньою зайшла Марта Артурівна.

Слідчий звернувся до неї:

— Ви не поспішайте, уважно придивіться. Це точно він?

Марта Артурівна сказала ствердно:

— Він, поза сумнівом. Другий зліва. Федір. Федір Громов.

— А за документами він — Тодор Томов. Румун. Іноземець. Затримали як проходив кордон. Квиток був до Бухаресту. Тільки до Бухаресту він не доїхав. Обурювався! Погрожував міжнародним скандалом! Доки не зрозумів, що сперечатися безглуздо. Тож почав каятись, аби хоч трохи свою долю пом’якшити.

Марта Артурівна погойдала сивою головою:

— Пом’якшити! А скільки ж людей через нього на шибеницю потрапили! — Помовчала. — А його стратять?

— Суд вирішуватиме!

Слідчий звернувся до присутніх:

— Всі вільні, крім другого зліва. Поняті, підпишіть протокол.

Був єдиний шлях спрямувати невгамовну прудкість Вови у мирне русло — доправити його до якогось військового закладу. Щодо роду військ сумнівів не було ані у матері, ані у сина: тільки морфлот.

Отож Вова добував останнє літо вдома.

Олену трохи лякало майбутнє. І так все життя сама. Але сама з сином! А залишитися взагалі одною — це дещо інше.

Вова, звісно, відчував настрій матері. Тож намагався наостанок зробити якомога більше по дому.

З якимось своїми ідеями він подався на горище.

Олена, дочувши метушню і гуркіт, голосно вигукнула:

— О, Господи! Що ти там забув серед того мотлоху?

Вовчик відповів:

— Тут десь була ціла купа журналів «Юний технік».

— Та були. І що з того?

— Мам, мені треба! Я дещо хочу наостанок для тебе зробити!

Далі вже було нічого не почути через шурхіт стосу журналів.

А потім запала тиша. На деякий час.

Потім в кімнату зайшов Вова. В павутинні, припалий пилом. І вигляд мав такий, наче там, на горищі, стрівся з приводом. В руках тримав кілька журналів. І пожовклу від часу коробку від цигарок.

Оленка незлобиво насварилася:

— На кого ти схожий? Йди помий руки та сідаймо їсти.

Вова показав на коробку. Спитав багатозначно:

— А це що таке?

— Це план для пошуку скарбів, що тато привіз з табору від твого дядька Франца.

Вовчик радісно зойкнув:

— Так це ж дійсно план!

Олена чи не заволала:

— О, Господи! Хоч ти не починай! Батько все життя марив цим скарбом — і ти туди ж!

— А що означають цифри: 12 — 1952?

— Облиш!!! Прошу, облиш! Це дата, коли загинув мій дядько — саме у грудні 1952. Облиш!

Вова більше не питав матір. Він став мовчазний, дратівливий, часто бурмотів щось собі під ніс. Якась нова примха заволоділа його уявою. Врешті він сказав собі:

— Навіщо ж він це записав! Це ж має щось означати! Має!

Олена помічала, що син щось надумав, та воліла за краще його не чіпати.

Кілька разів Вова лазив у підвал. За якимось разом сказав до себе: «З боку двору ця здогадка ні до чого не привела. Там глухий кут. Спробую з боку річки. Раптом поталанить? Якщо припустити, що парні числа — це поворот вправо, непарні — вліво… Спробую!»

Вова пішов за село, до єдиного входу в катакомби з боку байраку.

Вхід був