Читати книгу - "Долина богів. Історії з Кремнієвої долини"

і свободу від носіння худі. Вона носила сукні з глибоким декольте, яскраво-червону помаду й обтислі шкіряні штани. Окрім Founders Fund, Бест представляла Lulu — сайт знайомств для жінок, які друкували огляди чоловіків, з якими зустрічалися, і Klout — сайт, що ранжував присутність людей у соцмережах. Однак згодом вона стала королевою імпровізованих айтішних забав, водночас запустивши власну компанію Living MacTavish. У Сан-Франциско вона влаштувала прощальну вечірку для Тима Дрейпера й романістки Мішель Річмонд. Іншого разу вона готувала вечерю для спів­засновника Burning Man Леррі Харві та музиканта Джеррі Херрісона. Упродовж минулого року вона влаштувала такі події, як інтерв’ю гастрокритика Майкла Поллена та художниці Аманди Філдінг про вживання псилобіцину як засобу полегшення страждань для людей при смерті. Вона влаштовувала салони, де підприємці, тусовщики й інженери NASA дискутували, як це воно буде — жити на Марсі. МакТревіш регулярно бігає 100–112 км на тиждень, тож вона інтерв’ювала автора книжки «Працюй чотири години на тиждень» Тима Ферріса та ультрамарафонця Діна Карнезіса про «екстремальні досвіди» для іншої публіки.

На Східному узбережжі вона займалася таким само нетворкінгом з людьми розважальної індустрії. Проте там, принаймні медіа-тусовка, яку вона збирала, дещо усвідомила: вони відчували натиск технологій, і отож їхня індустрія вислизала з рук. Технології втекли від медіа та перевершили їх. Блоґосфера, соціальні мережі й Twitter прийшли на зміну друкованим виданням, але вони були настільки численними, що ними незмога маніпулювати. Ставку на людей або ставку на фоловерів більше не вважали меритократією. Ставка була на найбільш беручких технологічно й на тих, хто створить найбільший хайп.

Навколо імені Лори Демінґ було насправді створено хайп, але їй від цього ставало моторошно. Вона почувалася незручно серед людей, які маніпулювали статтями з Вікіпедії. (Вона чула, що деякі люди ставали авторами Вікіпедії ніби заради редагування текстів, але були просто звичайними піарниками.) Кому потрібні факти? Блоґосфера може захопитися новинами, чутки можуть поглинути спілкування, і навіть медійні персонажі усвідомлювали, що не здатні контролювати те, що про них сказано. Іронія полягала в тому, що і Саймон з Бест, і навіть Демінґ надто добре це усвідомлювали. Існував великий розрив між тим, що преса знала й повідомляла, і, власне, реальністю. Між реальною цінністю і тим, чим ці компанії насправді займалися, висів туман. А нові медіа цей туман робили лише густішим. Чим були ці оцінки? Чим були всі ці гроші?

Що вся ця цифрова армія робитиме, якщо з ринкових причин зміниться статистика Google, або встановлені зв’язки, або кількість фоловерів? Що є поразкою, якщо ніхто не зможе її побачити? Демінґ було цікаво, чи вона справді надто молода для поразки й чи комусь іще відомо, що взагалі означає поразка.

9. Нові нові гроші

Друг Лори Демінґ Пол Ґу був одним із найспокійніших її сусідів у будинку в середмісті Пало-Альто з-посеред п’яти інших стипендіатів Тіля. 2012 року, коли вони всі разом там мешкали, ніхто не уявляв, що він стане найуспішнішим з усього набору 2011 року — принаймні за розмірами фінансування. Ґу отримував набагато менше уваги преси, ніж інші стипендіати, як-от Дейл Стівенс і Джон Бернем. Стипендіальну програму він розпочав, дрейфуючи від ідеї до ідеї, не пропонуючи нічого конкретного. За шість перших місяців він не міг показати нічого значущого.

Утім, пізніше Пол натрапив на ідею, яка з часом стане новим способом поводження з грішми. Вона обходила банківську систему й пропонувала щось зовсім інше. Його компанія була серед перших у Кремнієвій долині, що дали змогу людям позичати гроші іншим. Вона виключала посередників та ігнорувала інституції. Це було так по-долинівському.

Син китайських іммігрантів, які приїхали до Сполу­чених Штатів, щоби стати професорами в Університеті Аризони й дати своєму синові кращу освіту, Ґу рано виявив здібності до науки. Він вступив до Єльського університету, де невдовзі асимілювався з культурою та стилем тамтешніх гуртожитків. Ґу був високий і худорлявий, вбраний у типову постстудентську уніформу — вільні джинси й світшот або простору футболку. Він зливався з тлом. Проте його присутність була бажаною. Спокійний усміхнений спостерігач. Він зосереджувався на тому, чим займався. Демінґ він подобався. Зрештою, він був її типажем. У ньому не вбачалося якоїсь звичної для Кремнієвої долини трендовості. Він не намагався стати мільярдером уже на виході з Міжнародного аеропорту Сан-Франциско, хоч і не був би проти. І все ж він був зовсім без понтів.

Демінґ бачила Ґу під час фінальних раундів у готелі Hyatt, але познайомитися з ним їй не вдалося. Він дружив із Дейвидом Луанєм і Деніелом Фрідменом, стипендіатами, які разом заснували робототехнічну компанію і подавались одночасно, коли були другокурсниками Єльського університету. Власне, Ґу був із Фрідменом у шкільній науковій лабораторії, коли дізнався про зарахування до стипендіальної програми. Один за одним вони отримали дзвінки на свої мобільні. «Ми почали стрибати й обійматися, й одразу ж кинули наші телефони, хоч Фундація Тіля ще залишалася на лінії», — згадував згодом Ґу.

Після зарахування до стипендіальної програми він переїхав з Нью-Гейвена до Нью-Йорка, де в 21-річному віці почав думати, яким буде його стартап. Легше покинути навчання і починати на Манхеттені, де в нього вже були друзі, й легше роздивитися. Це було не схоже на університет, але він уже відбув два роки навчання, а Нью-Йорк став новим і захопливим досвідом. Там було чим зайнятись проти Нью-Гейвена. Окрім того, Ґу знав місто завдяки поїздкам на вихідні з друзями.

У Єльському університеті він вивчав економіку й комп’ютерні науки, днями будуючи трейдингові моделі й розв’язуючи завдання зі збірників. Саме ці навички, на його думку, мали допомогти у фінансовій кар’єрі. Він знав, що не хоче йти в науку, як бажали його батьки. Ґу завжди думав, що досягне чогось у бізнесі. А втім, Уолл-стрит його не вабив. Він був більш незалежним і схильним розпочати щось самотужки. Саме ця нетерплячка почасти підштовхнула Пола подати заявку на стипендіальну програму. Він просто хотів працювати на себе. Коли з’явилася стипендіальна програма Тіля, він вирішив спробувати. Чому б і ні? «Мені здавалося, що в моєму випадку це було чудовим варіантом, — згадує він. — Я зробив це, і успішно».

Хоча йому подобалося тусити — і з друзями з Єльського університету, і з підприємцями в Нью-Йорку, з якими він познайомився в офісі, що вони разом винаймали, — він почав впадати у відчай, адже не міг запропонувати перспективний проект компанії. Він і співзасновники, з якими час від часу працював над проектом із запуску локального інтернет-магазину під назвою 404Market, були пригнічені, нездатні