Читати книгу - "Тільки разом"

хоч вони поруч! Правда, любов тих, хто вважає тебе божевільним, відгонить… чим? Жахом? Подачкою? Божевіллям? Людину, яка втратила батьків, називають сиротою. Людину, яка втратила друзів, — дурнем і невдахою. А як називають того, хто втратив янгола-охоронця? Він назвав би себе пропащим. Але яке кому до нього діло?!

Андре повернувся до кімнати, ліг на ліжко, накрившись із головою ковдрою. Від себе не сховаєшся. Не сховаєшся від найбільшого свого страху. Від цієї пустки всередині, схожої на чорну діру. Неначе тисяча скажених собак гризуть ізсередини. Якби час мчав із такою швидкістю, як б’ється серце! Якби закінчився нарешті цей жахливий день і почався інший — новий, у якому, можливо, у нього знову буде Кет. Адже не може бути, щоб це жахіття не скінчилося! Не може бути, щоб так рано й несподівано обірвалося його життя!

— Я не можу без тебе заснути! — сказав Андре, дивлячись у задушливу темряву кімнати.

— І я без тебе не можу! — зітхнула Кет, звернувшись калачиком на холодному сірому піску. — Не думала, що вдруге помирати буде так само боляче!

Ніколи ще день не починався для Андре таким пронизливим жахом. Кет знову не було. Не було жодного матеріального сліду її присутності. Андре кликав подругу кілька разів, але дівчина так і не з’явилася. Хлопець лежав незворушно, дивлячись у стелю. Нова думка, яка раптом вибухнула в його голові, оглушила й паралізувала Андре. Це через нові пігулки. Пігулки, які насправді діють. Кет немає. Він вигадав Кет, бо він божевільний. Божевільний. Бо-же-віль-ний. БОЖЕВІЛЬНИЙ! Скільки разів треба повторити це слово, щоб змиритися з ним, щоб зникло бажання вибігти на площу й волати: «SOS!!!»?! Скільки потрібно лежати ось так, ніби труп, відчуваючи себе трупом, щоб нарешті перестало нудити від думки про хворобу, яка робить його абсолютно беззахисним перед людьми?! Тільки однієї речі він боявся у своєму житті — цілковитої самотності. Тільки два стани видавалися йому гіршими за смерть — божевілля й повний параліч. І тепер він самотній. Він паралізований своїм божевіллям. Кажуть, людина, яка замислюється над своєю нормальністю, за визначенням не може бути психом, бо психи ніколи не сумніваються у власній нормальності. Раніше він відчував себе абсолютно нормальним і був психом. Тепер він відчуває себе психом і це — нормально?! Невже його спасіння в усвідомленні свого інтелектуального краху?! Як йому жити з цим, як йому здолати цю хворобу, коли він не уявляє без неї своє життя?! Як йому зізнатися перед ними всіма — перед тими, кого він щиро зневажав за їхнє чорне невігластво, — що він хворий?! Ні, не так — що він неправий! Чому, чому він програв, а вони — виграли?! Хіба об’єктивно вони мали перевагу? Так, мали. Вони мали єдино значущу в суспільстві перевагу — перевагу кількісну. Господи, а він ще й радів, що вирвався зі стада! Чому за стільки років зацікавлення природознавством він не збагнув, що від групи відділяються лише для того, що померти або вбити?!

— Андре, уже о пів на дванадцяту! — повідомила Ірен, вриваючись до кімнати. — Скільки можна спати?! Негайно підіймайся, о першій ми маємо бути в лікаря!

— Я не піду.

— Чому?

— Не можу. Я не можу.

— Що це за фокуси? — сердито склала руки на грудях Ірен. — Чого ти не можеш?

— Не можу зізнатися тому мозколому!

Ірен поморщилася й обережно запила:

— У чому зізнатися?

— У тому, що я божевільний.

— Що?! — Ірен похитнулася й сіла на краєчок ліжка.

— Не думав, що я колись це скажу, — зітхнув Андре. — Але я намагаюся не брехати. Ти заслуговуєш на правду, Ірен, якою б вона не була. Вибач, мені дуже прикро!

Обличчя Ірен витяглося й миттєво постаріло років на десять, ніби чудовисько, яке зачаїлося в бабусі, п’ючи її соки, набрало сили й зробило фінальний пожадливий ковток.

— Ти… Ти не можеш… — Ірен сховала обличчя в долонях. — Ця Кет…

— Була занадто реальною, знаю. Занадто важливою, як на звичайну галюцинацію. Але ключове слово тут — була. Тепер її немає. І це сталося після прийому нових пігулок. Єдиний розумний висновок у цій ситуації — Кет була просто симптомом хвороби.

Ірен, соромлячись своєї слабкості, швидко витерла сльози й поплескала себе по щоках.

— Так, спокійно! Усе нормально! — буденним тоном сказала бабуся. — Усе буде добре! Млинці?

— А знаєш, що страшно? — сумно запитав Андре.

— Усе це? — пошепки відізвалась Ірен.

— Симптом зник, а хвороба залишилась. Кет — єдина приємна річ у моєму божевіллі. Як і в усьому моєму житті…

За кілька днів Андре зрозумів, що не хоче бути нормальним, якщо заради одужання треба йти на такі жертви. Він не готовий був розлучитися з Кет. Хлопець вирішив не приймати більше ліки. Проте, дні минали, а Кет не з’являлася. Андре нервувався, зовсім втратив сон і апетит, відмовився складати всі заплановані іспити. Рідні вмовляли хлопця терміново проконсультуватися з лікарем і відновити прийом пігулок, але Андре вірив, що коли нейролептики остаточно виведуться з організму, у нього ще буде шанс поєднатися з Кет. Він обмежив контакти з оточуючими, сподіваючись десь у глибині свідомості віднайти образ чи хоча б один тільки голос подруги. Хлопець годинами сидів із заплющеними очима, дослухаючись до власного організму. Між ударами свого серця він сподівався почути стукіт серця подруги. Однак поволі всі звуки й усі враження затерлися. Андре почувався абсолютно самотнім. Якщо й було в ньому чиєсь коріння, його безжально видерли, залишивши хлопця помирати від втрати крові. А обличчя його й насправді дедалі знекровлювалося. Андре почав сахатися дзеркал, із