Читати книгу - "Степовий пірат"

серйозно псувати собі стосунки з Республікою Рад. Батькові дають зрозуміти, що його подальше перебування в Румунії небажане. Тому Махно вирішує попросити про притулок у Польщі — країні, що з огляду на недавню війну точно не піддасться більшовицькому тискові. 11 квітня 1922 року Махно в супроводі румунської поліції опиняється на прикордонному переході в Снятині. На польський бік, окрім нього самого й Галини, переходять ще п’ятнадцять махновців. Це люди, які вже не вірять у можливість повернення на Україну. В Румунії залишається з-поміж інших один із найвідданіших командирів і друзів Батька — Льова Задов.

На збережених фотографіях ми бачимо велетенського чоловіка з невинною дитячою посмішкою. Казали, що з полотна на одну його сорочку можна було пошити одяг на цілу родину. Льова Задов, відомий також під псевдонімом Зіньковський, народився в єврейському рільничому поселенні Веселе. Анархіст, він пройшов через царську в’язницю і воював у Батька з листопада 1918 року. В останні місяці руху був його ад’ютантом. Батько писав до Аршинова, що Задов опікувався ним і «носив його на руках, як дитину», коли він був поранений і не міг нормально пересуватись. Після інтернування в Румунії Льова разом із молодшим братом Данилом працював лісорубом. 1924 року Задови вирішили повернутись на Україну.

Невідомо, чи їм набридли труднощі еміґрантського життя, чи охопила туга за рідним краєм. Можливо, їх переконали повернутись радянські агенти. В ті часи до переможених супротивників більшовики ставились радше поблажливо.

Попри це Льова й Данило провели близько року в радянській в’язниці. Переконливих доказів їхньої злочинної діяльності знайдено не було. Радянська влада шукала людей із бойовим досвідом — і таким чином брати Задови знайшли роботу в НКВС. Данило потрапив до Харкова, Льова — до Одеси. З документів відомо, що старший Задов виявився здібним енкавеесником: перетрясав прибережні зарості й глухі села в пошуках диверсантів і контрабанди. Він неодноразово отримував подяки, премії і навіть нагородний маузер із золотим гравіюванням «За бойові заслуги».

Разом з успіхами прийшла стабільність: в Одесі Задов створив сім’ю, 1926 року в нього народився син Вадим. Але як і у випадку багатьох інших амністованих махновців, ідилія тривала не надто довго. У вересні 1937 року Задова арештували. Його звинуватили в організації анархістського заколоту й засудили за участь у троцкістській організації. Щоб не було сумнівів, додали ще співпрацю з англійською розвідкою. Через рік Данила й Льову Задових розстріляли в Києві.

Льову Задова увічнив у відомому «Ходінні по муках» Олексій Толстой. Книжка розповідає про російську інтеліґенцію у буремні роки революції і війни (спочатку Першої світової, потім — громадянської), на другому плані розвивається розлога махновська сюжетна лінія. Один із головних героїв роману, колишній білогвардійський офіцер Рощин, потрапляє до рук Льови Задова — одного з головних, за версією автора, діячів махновського руху. Свій роман Толстой писав упродовж кільканадцяти років, які в неспокійних умовах Радянської Росії дорівнювали кільком епохам. Перший і другий томи з’явились наприкінці двадцятих років, у відносно ліберальний період. Третій том, найслабший — головним чином через нахабно пропагандистський характер — побачив світ 1940 року, після сталінської великої чистки. Мабуть, тому Толстой зображує Задова, донедавна відважного енкавеесника, як тупого садиста.

1990 року, напередодні розпаду Радянського Союзу, шістдесятичотирирічний син Льови отримав листа із повідомленням про посмертну реабілітацію його батька. Вадим Задов, полковник-пенсіонер, нагороджений двома орденами й двадцятьма двома медалями, розпочав листування з працівниками Верховного суду СРСР. На підставі розсекречених документів вдалося встановити, що тіло колишнього махновця спочиває у братській могилі в Биковні під Києвом. Полковник Задов отримав написану у в’язниці автобіографію батька, його фотографію, а також — як компенсацію — еквівалент двох його місячних окладів. У 1999 році, щоб повернути добре ім’я Льові, Вадим власним коштом видав книгу «Правда про Зіньковського-Задова Лева Миколайовича — анархіста, чекіста». Ідеальну біографію радянського героя.

2

Для Другої Речі Посполитої Росія була ворогом номер один. Преса щоденно повідомляла про викриття більшовицьких мереж, друкарень, провокаторів. Більшовик викликає страх і ненависть. Більшовик прагне повалити існуючий лад і відібрати нелегко виборену незалежність. Більшовик підступний і не зупиниться ні перед чим. На тлі таких настроїв не дивує той факт, що до всіх утікачів зі сходу у Польщі ставляться з великою підозрою. Особливо ж до людей, що називають себе революціонерами. Тому Батько, Галина Кузьменко й п’ятнадцять махновців просто з кордону потрапляють до в’язниці у Станіславові. Після залагодження формальностей всю групу висилають до табору для інтернованих у Стшалкові.

Табір не надто відрізняється від в’язниці. Територія оточена колючим дротом і пильно охороняється, там панують суворі правила. В таборі головним чином тримають петлюрівців і білогвардійців. Перші викликають у поляків особливо прикрі й незручні докори сумління: солдати, що пліч-о-пліч із військами Пілсудського йшли проти більшовиків у 1920 році. Вони вірили, що, захищаючи Річ Посполиту, борються за незалежну Україну. Але коли загроза минула, виснажені війною поляки домовились із Радянською Росією. Ризький мир, підписаний 18 березня 1921 року, перекреслив надії Петлюри на відродження Української Народної Республіки. Пілсудському довелось тоді звернутися до розчарованих союзників з відомими словами: «Я перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую…».

Стосунки між утримуваними в Стшалкові складаються по-різному. Зрештою, тут перетиналися люди, що в недавній громадянській війні стояли по різні боки барикади. До того ж ізоляція, неминучість спільного перебування на невеликому просторі. Частина утверджується у своїх переконаннях і залишається в стані перманентного конфлікту з ідейними ворогами, інші жваво зав’язують контакти. За словами Галини, група петлюрівців визнає авторитет Махна, проте існують також свідчення про планований замах на Батька. Ймовірно, його рятує особисте заступництво Петлюри. На території табору починає свою гру також радянська розвідка. Водночас СРСР через урядові канали домагається екстрадиції Махна.

3

Після піврічного перебування в таборі Махна, його дружину і двох колег — Івана Хмару та Якова Домашенка — перевозять до Варшави. Батько з товаришами потрапляє до камери міської тюрми на Мокотові, Галина опиняється в установі на вулиці Дзєльній. Тут у жовтні 1922 року з’являється на світ дочка Махна Олена (її називали Люсею). Ув’язнених звинувачують у змові проти цілісності польської держави. Метою їхньої діяльності нібито була організація — у взаємодії з