Читати книгу - "Селище на озері"

Ойху прийняв подарунок від дідів,— свіжих лососів, і наказав одразу ж, не відкладаючи, розпочинати ведмеже весілля.

Ведмідь сидів у великій клітці. Глибоко забиті в землю соснові стовбури, міцно переплетені між собою гіллям, утворювали стіни цієї клітки. Стеля її також була зроблена з важких колод, скріплених віттям так, щоб ведмідь не міг розібрати їх. Один бік клітки складався з горизонтальних колод, які при потребі можна було відв'язувати й забирати. Колоди тут було покладено з проміжками, крізь які ведмідь міг просовувати тільки лапи.

Коли урочиста весільна процесія наблизилася, ведмідь зустрів її ревінням, що нагадувало невдоволене охкання. Сам Йолду підійшов до клітки і став частувати ведмедя великими щуками і лососями.

Після Йолду підходили й інші. І кожен, годуючи бранця, ласкаво примовляв до нього.

— Їж! — говорили вони.— Добре їж. Скоро прийде твоя наречена.

Аж ось почувся пронизливий вереск. Із-за кущів з гамором і піснями показався натовп людей, переважно молодих чоловіків і юнаків. Посеред цієї галасливої юрби вирізнялася струнка постать дівчини.

На ній було розцяцьковане весільне вбрання нареченої. Щоки підфарбовані яскравою червоною фарбою, чоло — жовтою, точнісінько так, як це робили наречені в Селищі-на-Палях.

Це була «ведмежа наречена», яка мусила розважати його під час свята.

Танцівниця мала довгі чорні коси, стрункий стан, і здалеку її рухлива гнучка постать здавалася гарною. Але з ближчої відстані впадало в око, що дівчина підсліпувата, кирпата, із завеликими губами й випнутими щелепами, що викликали огиду.

Роль нареченої виконувала Гулінда, одна з менших доньок Ойху, народжена жовтолицьою дружиною. Вона танцювала за наказом самого Ойху, котрий любив такі свята.

Як тільки пролунав вереск танцівниці, одразу ж почулися глухі удари бубнів, і на галявину з тих же кущів вийшов сам ворожбит.

Уомі стояв у натовпі прибулих і з цікавістю придивлявся до володаря мису, що поважно й урочисто наближався до них.

Тільки від самого вигляду ворожбита кожного проймав якийсь незбагненний жах. Оточений почтом своїх низькорослих жінок і дітей, Ойху здавався поміж ними велетнем. Проте не високий зріст наганяв на людей трепет. У всій його постаті з довгою шиєю й пихато задертою головою, в пронизливому погляді сірих очей, що так і впиналися в того, на кого він дивився, було щось гордовите і водночас хиже.

З появою господаря мису на устах людей завмерли розмови й сміх. Усі якось зіщулились, чекаючи, поки він наблизиться, і нарешті один за одним попадали ниць на землю.

Ойху пройшов повз лежачих гостей і сів на великому камені навпроти клітки.

— Ну! — глухо, без найменшого напруження мовив він, проте голос його гучно пролунав у тиші, що панувала довкола.

Ворожбит махнув рукою, і танцівниця знову під вереск і зойки свого почту закружляла, завихрилася в танку.

Чимдалі танок ставав бурхливіший. Дівчина рухалася по колу перед ведмедем, що уважно стежив за нею маленькими очицями. Вона підходила впритул до клітки, одскакувала від неї, вертілася, виставляючи то одне плече, то друге.

Дедалі завзятіше лунали співи та зойки, гриміли бубни, притупували ноги, а «наречена» під цей дикий акомпанемент все танцювала. Нарешті вона стала на одне коліно, обвела руками довкола голови і впала навзнак.

Натовп завирував.

— Твоя наречена! Твоя наречена! — шаленіли голоси.— Бери, ведмедю, молоду жінку.

— Час уже вести,— сказав Ойху.

До клітки підійшов Йолду з кошиком і ще кілька рибалок, що тримали в руках довгі й широкі ремені з лосиної шкіри.

Йолду показав ведмедеві великого лосося, і як тільки той просунув між колодами свої передні лапи, рибалки спритно накинули на них ремінні зашморги. Учепившися по кілька чоловік за вільні кінці зашморгів, вони почали розтягувати врізнобіч ведмежі лапи. Ведмідь ревнув на повний голос, спробував вирватись, та не зміг нічого вдіяти. Він був ще молодий і не дуже сильний. А за ремені хапалося дедалі більше дужих чоловіків, і звір був змушений стояти з розп'ятими передніми лапами. Він ревів, охав, стогнав, смикав реміняччя, та що дужче смикав, то тугіше затягувалися зашморги.

Про всяк випадок, коли б якийсь із ременів не витримав і лопнув, на кожну лапу накинули ще по одному зашморгу.

Нарешті ведмідь втомився вириватися. Він тільки тихо охкав та сопів, позираючи неспокійними очима на своїх мучителів.

Коли звір притих, Ойху наказав висмикнути горизонтальні колоди, і ведмедя вивели з клітки.

Знову загриміли бубни, залунали пісні, і ведмедя повели з розтягнутими вбоки передніми лапами. Поперед нього, вимахуючи руками, кружляючи, танцювала «наречена». Позаду й обабіч сунули глядачі й інші учасники церемонії. Сам Ойху, спираючись на костур, гордовито виступав попереду.

Йшли недовго. Процесія посувалася до того місця, де неподалік від ідолів стояли дві сосни — кора на них обгоріла, хвоя обсипалась. Ці сосни височіли наче брама, через яку можна було потрапити в святилище. За ними лежала гладенька гранітна поверхня мису.

Звіра завели між сосни й міцно прив'язали ремінням до стовбурів. Переконавшися, що зашморги надійні, всі одійшли вбік.

Ведмідь стояв розіп'ятий між деревами і покірливо позирав на «наречену», яка все ще викаблучувалась перед ним.

Ойху наблизився до ведмедя і тицьнув йому в ніс рибину, яку взяв із кошика Йолду. Та ведмідь одвернувся, і рибина впала на Землю. Ойху низько вклонився звіру, став на коліна й приторкнувся чолом до втолоченої трави.

— Вклоняємося тобі, лісовий гостю! — промовив, підвівшись і дивлячись звіру в очі,— Не гнівайся, що скупо частували. Не гнівайся, що погану наречену дали. Кращої не було,— говорив ворожбит, нахиляючись до ведмежої морди.

Ведмідь злякано позадкував, намагаючись одвести очі від цього пронизливого погляду.

— Ну, заспівайте востаннє,— сказав Ойху, обернувшись до людей, що стояли довкола.

Знову залунала оглушлива пісня з вереском, приплескуваннями й притупуваннями. «Наречена» знову почала