Читати книгу - "Солодка Даруся"

- Приходили, — відповіла, стежачи, як червоний півник засовує свій розкішний гребінь і їй у ротик.

Не встигла вона облизати його як слід, а червоний гребінь уже вискочив з рота і заскакав у неї перед носом.

Офіцер одною рукою тримав двох півнів — зеленого, геть змалілого, і червоного — ніби настовбурченого до бою, а другою обмацував і гладив дві грубі і довгі — аж до колін — дитячі кіски з кольоровими вовняними зав'язками.

- Дарусю, а хто тобі так гарно заплітає кісочки?

- Мама Матронка.

- А ти сама що, не вмієш заплітатися?

- Вмію. Показати?

Офіцер сам розв'язав зав'язку на одній косичці, швиденько розплів її до половини і переклав шовковий жмутик волосся у руки дитині:

- Покажи.

Дівчинка швиденько заплела кіску, зав'язала, поправила другу, і тепер дивилася на офіцера.

Червоний півник знову скочив на дитячий язичок. А коли офіцер іще раз висмикнув його, півень був уже безхвостий.

Офіцер засміявся, покрутивши льодяником перед дитячими очима.

Засміялася й дівчинка.

- Дарусю, а твоя мама — вона чия донька?

- Мама Матронка — донька Івана Яків'юка, сина Тимофія з Малинешного.

- А ті вуйки, що приходили вночі, дуже били тата? Дівчинка перевела погляд з безхвостого півня на тата.

Тато стояв позаду мами і дивився в ноги.

Збайдужіла — ніби мертва — мама сиділа, не відбираючи хусточки від очей. Хусточка була геть чисто мокра.

- Вони тата не били.

- Вони тата не били, але били вікна?

- Ні, тато бив вікна сам, коли вуйки пішли.

- Але мамка плакала? Так? І казала давати вуйкам бринзу?

- Мамка плакала дуже. А казали дати бринзу вуйки, мама не хотіла, щоби тато давав.

Тепер безхвостий червоний півник спочатку скочив просто в Дарусину долоньку, а далі швидко опинився в її роті. Коли він вибіг звідти уже й без гребеня, офіцер знову питав:

- Дарусю, а що ще казали татові вуйки?

- Казали зарізати до суботи свиню.

Офіцер устав з ковбчика, дивлячись то на Дідушенка, то на дитину:

- От і добре. До суботи є час… А тепер біжи, солодка Дарусю — донько Михайла Ілащука, сина Петрового, до тітки Марії та й побався із Славчиком. А заодно дай і йому півника. Він такого півника, певно, не бачив. — І офіцер витягнув із галіфе іще одного — тепер уже жовтого — льодяника.

- …А ти куди, Михайле — сину Петра, зібрався? — в'яло поцікавився Дідушенко, розтираючи чоботом цигарку, коли Михайло вийшов з хати із спорядженим, як у дорогу, рюкзаком за плечима.

Михайло дивився, не розуміючи, про що його питає Дідушенко.

- Якщо в тюрму — то нам тебе там не треба, щоби задаремно годувати. Там інших нахлібників і нероб вистачає. Ми багато не потребуємо. — Майор дивився на офіцера в галіфе, що вмивався, ніби після важкої роботи, просто з криничного відра, фиркаючи, як огир: — Повернеш в заготконтору до суботи подвійну норму молокопродуктів — лишишся

дома. Нам спішити нікуди. До суботи є купа часу. Сибір до того часу не потепліє. Не збереш — сам знаєш… не мені розказувати тобі, дурневі недоробленому.

А дитину не бийте. Дитина завжди справедлива… Головою треба думати, а як думаєш ногами, то хай голова страждає. Видко, дурний піп тебе хрестив, Михайле. І запам'ятай: іще не знайшовся такий, що обдурив би радянську владу, йоб вашу мать. Дідушенко такого хитрого не знає, бо такий хитрий ще не народився.

…Матронка похапливо ладувала речі до вивозу. Потому так само похапливо розкладала їх на місце. Далі лягла лицем униз до подушки і, не промовивши й слова, пролежала так до вечора.

Михайло мовчки робив порядок: склив вікна, замітав хороми, сортував бочки і бідони, а потому як сів на подвір'ї під стіною — то так і не випустив люльку з рота, також до вечора.

- Краще би була струїла в утробі таку нечисть чи родила німою… — зло сказала увечері Матронка, не встаючи з постелі.

Михайло поклав руку їй на голову:

- Бійтеся Бога, жінко, що ви таке кажете, дитина не винна…

- А хто?

- Люде, що донесли. А ці лиш за дитину зачепилися. Хтось доніс скорше від мене. Усе, як було, доніс. Може, хтось навіть з тих, хто вночі приходив. Ти ж видиш, що робиться. У нас люди вміють зробити добре другій людині, та й служити двом зразу вміють. Що вміють — то вміють. А дитина не розуміє, що робиться. Ми дитину брехати не вчили. Та й хто знав, що вона все чула?

- А ви, Михайле, розумієте, що робиться?! — кричала і плакала Матронка, б'ючись головою в стіну. — Ви розумієте?! Як ми тепер вийдемо з цього?

- Я не знаю, жінко… Але якось вийдемо… Бог поможе.

Раптом Матронка зірвалася на ноги і вперше відколи він її пам'ятає, стала перед Михайлом так, ніби замахнулася його вдарити:

- Де той ваш Бог, коли він відвернувся від нас, як від послідних грішників? Чого він не відвертається від того, хто робить другому зле, а сам гараздує? Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката? Я думала, що за мої муки мій кат давно зогнив, а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив? То де Бог, чи він осліп, Михайле, коли я так ревно молилася йому все життя, а він і у вас відібрав був розум, бо ви били мене, як худобину, а я мусила мовчати?! Задурно били, самі знаєте, а той, що винен, прийшов мене сьогодні доконати. І Бог не зупинив його.

- Станьте, Матронко, — притулив жінчину голову до грудей Михайло, відчуваючи, що на нього зараз чекає якесь іще одне — і може, не менш страшне, випробування. Він дихнув так глибоко, ніби мав намір піти під воду. — Про що ви говорите, жінко? Про якого ката ви говорите?

І тоді Матронка розказала Михайлові правду, якою замкнула собі уста на десять років. Аж по сьогодні.

***

…ДОВГО ШУКАЮЧИ того червневого вечора зниклу зненацька корову, Матронка обійшла дамбу далеко знизу, але й там худобини не було. Чомусь більше, ніж завжди, шуміла вода, та ще на тому боці було якось не так — неспокійно, чи що? Змерзла і знервована, вона вже хотіла вернутися додому, як раптом із кущів хтось її покликав притихлим голосом. На смерть перелякана, Матронка спочатку хотіла тікати, але, трохи постоявши, таки пішла на голос: і з темряви очі вихопили чоловіка й жінку, геть чисто мокрих, так що одіж поприставала до тіла, ніби вони щойно вийшли з