Читати книгу - "Сліди залишаються"

Ці слова збентежили навіть полковника — він не сподівався такого гострого початку.

— Спокійно, дівчинко, які диверсанти і якого Пешо?

— Ми, товаришу начальник, випадково викрили кількох диверсантів…

— Хто це ви?

— Ми — діти!

— Добре, добре, почни тоді спочатку…

Юлія почала знову. Розповідь її була незв’язною, навіть заплутаною, але полковник, слухаючи з напруженою увагою, розумів усе і відчував, що все це — правда, а не дитячі вигадки. Він був глибоко здивований і навіть вражений цією історією, особливо винятковою кмітливістю і винахідливістю своїх невідомих помічників, однак обличчя його залишалося стриманим, погляд був спокійний, наче нічого не сталося, наче розповідали йому звичайну вуличну пригоду. Та коли Юлія дійшла до випадку з електролічильником і таємничим обертанням кружечка, він стрепенувся, задав кілька додаткових питань і швидко зняв трубку телефону. Першим ділом його було привести в бойову готовність чергове відділення, потім полковник зв’язався з гаражем і дав кілька додаткових наказів. Коли він поклав трубку, обличчя його трохи почервоніло, в очах з’явились вогники.

— Далі що було? — зацікавлено спитав він. — Тільки якнайкоротше.

Юлія сама почувала, що повинна поспішати з розповіддю. Як тільки вона скінчила, полковник взяв знову трубку і звернувся до телефоніста:

— З’єднайте мене зараз з Кирилом Андреєвим, дзвоніть, доки не відповість.

Полковник добре знав батька Пешо, він був з ним деякий час у Славенській в’язниці. Чекаючи дзвінка, він продовжував розпитувати Юлію; очі дівчинки сповнились тривогою, а потім стали майже злякані.

— Треба йти, товаришу начальник! — благаюче сказала вона. — Його можуть убити!

У цю мить телефон задзвонив, полковник узяв трубку.

— Це ти, Андреєв? — спитав він спокійно. — Говорить полковник Філіпов. Слухай, одне маленьке запитання — скажи мені швиденько, син твій Пешо вдома, він у ліжку?

— Звичайно, вдома! — відповів здивовано сонний голос.

— Я хочу, щоб ти це перевірив!

— Та що за нісенітниці!

— Перевір, перевір! Я не можу гаяти часу!

Юлія чекала напружено. Полковник, не віднімаючи трубку від вуха, злегка посміхаючись, підбадьорював її поглядом, наче хотів сказати: «Зараз, зараз! Як тільки відповість, зараз же йдемо!»

Чекати довго не довелось — полковник здригнувся і прислухався.

— Так, говори! Справді? — спитав він з напруженим обличчям. — Не бійся, нічого немає небезпечного! Кажу ж тобі — ніякого нещастя немає. Ні, не можу зараз! Не можу, поспішаю! Чекай біля телефону, незабаром подзвоню!

Юлія не знала назви вулиці, на якій жили диверсанти, і довелося взяти її з собою. Дзі потужних автомашини помчали безлюдними вулицями, що блищали тепер, як ковзанки, бо поки дівчинка була в Міністерстві, пройшов дощик.

Незабаром вони доїхали до місця і зупинилися коло будинку. З великої машини вийшла група людей і відразу ж розсипалася в усіх напрямках, немов крізь землю провалилась. Полковник Філіпов звернувся до Юлії:

— Ти почекаєш тут! — ласкаво сказав він. — Через кілька хвилин я приведу твого друга.

— Я піду з вами! — благаюче сказала дівчинка.

Полковник посміхнувся.

— А якщо почнуть стріляти?

Коли Юлія залишилась сама, її знову пройняв холодний жах. А що як.справді стрілятимуть? Вона хотіла крикнути, але полковника вже не було. Крізь віконце автомашини дівчинка побачила, що вікна нижнього поверху засвітилися, показався молодий чоловік в піжамі, з ним заговорили люди полковника Філіпова. Юлія знала, що це художник, в якого треба було взяти ключ від парадних дверей будинку.

Полковник Філіпов разом зі своїми людьми зійшов сходами. Як завжди в таких випадках, він був спокійний і впевнений в успіху. Якщо бандити ще в квартирі, вони не зможуть утекти. Та й навряд чи вони чинитимуть опір. Завжди, відчуваючи над своєю головою залізну руку народної влади, бандити робилися м’якими, як віск, втрачали самовладання, швидко капітулювали. Хоч полковник ніколи не недооцінював ворогів, хоч воював з ними з повним напруженням, він ставився до них з презирством і часто нехтував небезпекою, що загрожувала його життю.

Група спинилась перед дверима квартири інженера. Філіпов подзвонив тривало і наполегливо. Всі чекали, поклавши пальці на курки револьверів.

Зсередини ніхто не відповідав. В квартирі панувала мертва тиша, наче там нікого не було, наче ніхто там не бував за час відсутності всієї родини інженера.

Треба дзвонити знову й знову.

Ніякої відповіді!

Раптом відчинилися сусідні двері, на порозі показався літній чоловік в піжамі з сердитим, сонним обличчям. Побачивши військових, він одразу немов остаточно прокинувся, збентежено закліпав очима, забурмотів якісь вибачення.

— Зайдіть в квартиру, громадянине! — сказав полковник ввічливо. — Спіть спокійно, нічого особливого не сталось.

Збентежений чоловік поспішив зникнути.

— Ламайте двері! — наказав спокійно полковник. — Більше не можна чекати.

Полковник першим зайшов крізь зламані двері і зараз же ввімкнув світло. Коридорчик був порожній, але на мозаїчній підлозі валялися рештки розбитої пляшки, гостро і неприємно тхнуло застояним повітрям і алкогольними напоями.

— Коньяк! — безпомилково визначив полковник Філіпов, хоч сам не пив.

В коридорі було троє дверей. Ті, що були праворуч, — великі, майже цілком з матового скла, певно, вели до кімнати. Ліворуч були звичайні, кухонні двері, теж з маленьким матовим віконцем. Треті двері були точно проти входу, досить вузькі, білі і, очевидно, подумав полковник, вели до ванної кімнати. Він вирішив, що ванна кімната — перше передмостів’я в квартирі, і рішуче натиснув на двері. Двері одразу відчинилися, але полковник відчув, що вони уперлись у щось м’яке і нерухоме, наче в Людину.

Полковник остовпів. Так стукнулися 6 двері, коли б за ними лежав мішок з одягом або ж труп людини!

Труп людини!

Він гарячково обернув штепсель і одним поглядом охопив усе вузьке біле приміщення. На мозаїчній підлозі справді лежала, міцно зв’язана мотузками, людина, або, точніше, хлопчик. Рот його був зав’язаний білою серветкою, але очі дивилися на полковника безрадісним, похмурим поглядом, немов той прийшов не визволити, а заарештувати його.

Одним рухом полковник зняв серветку і в хвилюванні опустився на коліно біля хлопця.

— Бандити втекли! — сказав зажурено Пешо.

Полковник одразу зрозумів, що діється в хлоп’ячій душі, і, заглушаючи свою власну досаду і розчарування, сказав посміхаючись:

— Нічого, на цей раз вони не втечуть далеко!
Двоє його помічників підійшли і розв’язали хлопця.

— Тут, у ванній кімнаті, був радіопередавач, — повідомив Пешо. — Зовсім невеликий, можна носити його під пахвою.

Полковник кивнув:

— Це я вже знаю. А давно втекли диверсанти?

— Не менше години! — відповів Пешо глухо.

Полковник подумав трохи, далі спитав:

— У квартирі є телефон?

— Не знаю, товаришу полковник… Я ніде не був, крім ванної…

— Іди за мною…

Вони ввійшли у вітальню. В широкій, гарно мебльованій кімнаті панувало безладдя, — здавалося, через неї промчав бурхливий літній вихор. Як і в коридорі, тут нестерпно тхнуло непровітреним приміщенням, коньяком, неправою