Читати книгу - "Печера"

Паула зітхнула. Натягла ковдру аж по очі.

— Віриш, Пауло?

— Вірю…

Тритан завагався:

— Скажи ще.

— Вірю…

Він заспокоєно всміхнувся. Світлою усмішкою, як прошений, непокараний хлопчак.

* * *

Він знав, що сьогодні знов не доведеться вбивати. На багато переходів навколо Печера була порожня — тільки запах моху та вологи, тільки гнізда комах, тільки мерехтливі плями лишайників та колони сталагмітів; він ішов. Він тік, переливався з коридору в коридор, і, здавалося, світлий візерунок лишайників згасав, виявившись у межах його досяжності, і, здавалося, жуки, що кружляли під стелею, ховалися при його наближенні, і завмирала вода, що струменіла в щілинах…

Навіть у цілковитій темряві він був іще темніший. Чорна діра, невловима безформна тінь з вуглинками примружених очей. Навіть його ікла, вічно оголені, не відсвічували в темряві — чорні… Він, жах Печери, насолоджувався самою своєю неквапливою ходою.

Вітер, приповзаючи з далеких переходів, доносив до нього уривки запахів. Пахло теплим, кров’ю і вовною — але так слабко й так далеко, що він і не подумав звертати зі шляху. Він просто ніс себе крізь напівтемряву; ритмічний рух, чергування коридорів, чорні паші залів, дотик вітру до твердих боків… Дотик каміння до подушечок могутніх лап, що ступають розслаблено, майже елегантно…

А потім з глибин Печери з’явилося… ні, це був не запах. Це було розлите в повітрі, відчутне, огидне передчуття; і він, не маючи рівних за силою ворогів, не знаючи слабкості й страху — він обірвав урочисту ходу.

Печера мовчала. На багато переходів навколо не водилося іншого життя, крім жуків та хробаків; і чорний звір, що досі ніколи не вагався, раптом розгублено спинився.

Те, що перебувало поруч, попереду, в темряві величезного залу, ЦЕ не належало Печері. І тому не могло вважатися живим.

Ще ніколи саагове серце не дозволяло собі такого нервового, плутаного ритму; ритм цей не був скаженим ритмом переслідування, коли, заганяючи якусь прудку тварину, мисливець захлинається жадібною слиною азарту.

Це була лихоманка страху.

Уперше в житті саагів пульс бився в ритмі кволого серденька жертви.

Він знав, що не пересидить себе. Не заверне за ріг, не стане на порозі величезного темного залу, не подивиться в очі ТОМУ, що виникло нізвідки і зникне в нікуди; він розумів, що ніколи більше не знатиме спокою. Печера перестала бути його мисливським угіддям; один раз відчувши себе жертвою, він утратив свій колишній, непорушний світ.

Ще мить — і чорний звір позадкував, корячись новому для себе інстинктові — інстинктові самозбереження, причому самозбереження негайного, гарячкового, поки не пізно; ще мить — і ТОЙ, хто ховався за поворотом, за нагромадженням каміння, зробив крок уперед.

Сааг присів. Розпластався по землі, по камінню, по килиму сухого моху, пригорнувся до тверді черевом, готовий заскиглити, готовий закричати, благаючи пощади…

Тому що ТОЙ був неможливий і неймовірний, але ТОЙ — був.

Він був удвоє менший за саага, він не мав пазурів та іклів. Він не здавався могутнім, але він стояв на двох ногах; він був усевладний, про це говорили холодні незвірячі очі, він міг убивати одним поглядом, і сааг конвульсивно притискався до каміння, прагнучи згорнутися в піщинку й потонути в щілині долівки.

Чудовисько, яких не буває в Печері. Які приходять рідко й страшно — вбивати…

Сааг лежав, утиснувшись у розшарпаний мох. Очі чудовиська дивилися прямо в його очі; тортури тривали стільки, скільки часу треба немічній краплині, щоб налитися й зірватися з вістря сталактита.

А потім усе скінчилося.

Чудовисько відступило. Пішло, сховалося в розвалах, лишаючи по собі липкий жах, а потім і жах пропав, і знову віяв чистий вітер, вітер пахнув вогкістю і віддаленою бродячою кров’ю.

Розділ п’ятий

Недільний ранок вона провела, не встаючи з дивана; на неї напала дивна недуга, і, переборюючи нервову лихоманку та слабкість, вона куталася в ковдру й бездумно гортала перші-ліпші книжки.

За «Першу ніч» Скроя довелося братися тричі. Паула ніяк не могла себе змусити, п’єса здавалася затягнутою й нудною; утретє, зібравшись на силі, Паула заприсяглася собі, що хоч формально, хоч для годиться, але до фіналу все-таки треба дочитати.

Лихоманка посилилася. Добравшись до другої дії, вона вже не могла відірватися; Вічний Драматург, точніше, той підмайстер, юний Скрой, який потім стане Вічним, — упіймав її, затяг усередину; Паулі здавалося, що вона чує скрип грубих дерев’яних дверей, брязкіт металу і запах диму від багать.

Вона аж занадто добре розуміла почуття юної героїні. Почуття і, так би мовити, відчуття; першій ночі передували довгі страждання, потім смертельна сутичка батька нареченого з братом нареченої, потім жалоба, потім королівський указ, потім весілля, довге й пишне, на цілу дію, з палаючими смолоскипами та головоломними інтригами…

І потім, нарешті, настала Перша ніч; як на Паулин погляд, тепер уже досвідчений — закохані забагато базікали в ліжку. Щоправда, на сцені все не так, як у житті, на сцені, як повторював Кович у якомусь давньому газетному інтерв’ю, все виразніше…

Вона відклала книжку. Перевела дух, дивлячись у сіру похмуру стелю. Як повернеться тепер її життя?! Вона тремтить під ковдрою, у вухах звучать древні весільні пісні — звідтіля, з пошарпаного, недбало кинутого томика… Вона чує відлуння хору, чує, як дзенькають, цокаючись, залізні чаші — їй здається, що це вона бере шлюб з дивною людиною на ім’я Тритан…

Усе надто заплуталося. Не варто аналізувати своє життя зараз; п’єси лишилося сторінок десять, треба дочитати, дійти до кінця — і аж тоді влаштувати перепочинок…

Дійство, що відбувається в Печері, Вічний Драматург описав однією великою ремаркою; Паула, заплющивши очі, бачить, як із-за кам’яного завалу вибирається люта саажиха. Хто б міг подумати, що тендітна наречена, ніжна стеблинка… Втім, характер у неї завжди був залізний. Тінь саажихи… Здається, в давньому театрі такі «умовні» сцени показували за допомогою тіней на білому полотні…

Молода самиця саага полює. Її здобиччю стане дрібний схруль, юнак-схруль, схруль-одинак; він так само беззахисний перед саагом, як, скажімо, тхоль чи царна…

Паулу пересмикнуло. Якщо цю п’єсу колись і ставили… Тут доречний тільки театр тіней. Натяк, образ, бо не виведеш же прямо на сцену, бр-р, саага…

Ось двоє завмерли одне навпроти одного. Самиця саага утроє більша — один крок, і над юним схрулем зімкнуться тихі води смерті…

Ремарка закінчилася. Драматург вибухнув віршами — патетичними сильними рядками, в яких ішлося про всеперемагаючу силу, про іскру, яку кожна людина