Читати книгу - "Печера"

Штори, щільно запнуті, занурювали кімнату в морок; товста кручена свічка догоріла майже до пня. Тритан скоса глянув на язичок полум’я — відбившись у його очах, вогник набув смарагдового відтінку.

— Ми маємо негативний досвід, Пауло… На жаль. Не виривайся, послухай…

Вона б не вирвалась, навіть якби й хотіла; їй було дедалі кривдніше. Години блаженної дрімоти було недостатньо, щоб зібрати докупи збентежені почуття. У її житті відбулася нечувана подія, то чи варто тепер говорити… Нехай навіть про важливе… Нехай навіть про життєво необхідне, бо ж хочеться просто мовчати…

— Пауло, ну що ти… Йди до мене. Я розповім тобі… вважай, що казку. Давним-давно…

Вона скорилася. Поклала голову на його плече й заплющила очі.

— Давним-давно… в одній провінції жив і працював хороший лікар. Працював з випадками так званої антивіктимної поведінки — коли хтось, кому природа відвела роль жертви, з роллю цією не мириться… Не на рівні свідомості — на рівні рефлексів. Добрий Лікар — а йому дали потім таке прізвисько, — зумів виокремити… Одно слово, він розмножував «везіння», зістригаючи його зі щасливців, як волосся…

Паула машинально торкнулася долонею власного волосся, недбало розкиданого по подушці.

— …і став роздавати направо й наліво, з найкращих, імовірно, міркувань… Через якийсь час у провінції почалося… розумієш. Хижаки, вже було наздогнавши ослаблу жертву, раптом одержували від долі по носі: потенційним небіжчикам фантастично щастило. Хижаки скаженіли… для них це, розумієш, болісно. Ніби якась нерозділена пристрасть; напруга в Печері наростала до певної межі, а потім вихлюпнулася… ні, Пауло, не дивись так. Вихлюпнулася в денний світ… Стався сплеск кривавого насильства. Все, що поволі наростало… Глухе роздратування, невдоволення, напруга, страх, а потім і кров…

Паула здригнулася; Тритан поправив ковдру, що зісковзнула з її плеча. Прикрив до самої шиї, знов обережно обійняв, провів долонею по голій спині:

— Не здригайся, Пауло. Не говорімо про… ну та нехай. Адміністративна рада, і це робить їй честь, вирішила не чекати прямого бунту; служба Психічного здоров’я частково пішла у відставку, частково під суд. Добрий Лікар… гм. Усвідомивши значення й долю свого винаходу, Добрий Лікар наклав на себе руки. Усіх, хто в той чи той спосіб відчув на собі вплив його препарату, було якнайсуворіше ізольовано, у провінції ухвалили спеціальний закон про міграцію… Це я тепер так просто все розповідаю, а насправді до вибуху минуло десять неспокійних років і після вибуху ще двадцять нервових. Час працював на нас…

Тритан замовк. Прибрав пасмо волосся з її вологого лоба, без труднощів знайшов на скроні пульсуючу жилку; Паула завмерла.

— Як ти почуваєшся?.. Ти спала… Я дивився, як ти спала. І все життя дивився б…

— При чому тут я? — тихо запитала Паула. — До того всього, що ти…

— При тому, — Тритан одвів руку від її скроні. Злегка відсторонився; у тьмяному світлі його смагляве обличчя здавалося темним, наче стара маска з червоного дерева. — Відколи Добрий Лікар довів принципову МОЖЛИВІСТЬ існування набутого патологічного везіння… Зброя проти смерті. Перепустка в безсмертя, — Тритан усміхнувся, сяйнувши зубами. — Відтоді ця ідея не давала спокою дуже багатьом. Наче цвях… в одному місці…

— Люди чудовенько вмирають і вдень, — механічно сказала Паула.

Тритан кивнув:

— Так… Але людська природа така… Старий, засинаючи, боїться не прокинутись. Хворий, слабкий боїться того самого… Печера їх не щадить. Та й молоді, через якісь свої властивості, приречені загинути рано… А пам’ятаєш, як ти сама лягала спати на третю ніч після вашої з Ковичем гонитви?..

Паула здригнулася.

— Так-так, — якось знехотя продовжував Тритан. — Порятунок від смерті — ілюзія… Але порятунок від даної конкретної смерті в Печері — це, Пауло, реальність. От що подарував світові Добрий Лікар… і, ймовірно, зрештою все-таки схаменувся, бо вмираючи — а деталі його смерті… втім, зараз це ні до чого… Коротше кажучи, деякі ключові моменти його відкриття пішли в небуття разом з ним.

Здалеку пробив годинник — десь там, у надрах порожнього напівтемного будинку.

— При чому тут я? — повторила Паула своє.

Тритан знизав плечима:

— При тому… У світі одразу з’явилося повно людей, чиїм сенсом життя стало відновити ланцюжок. Знайти ланки, що випали зі смертю Доброго Лікаря… Усі знали — ПРИНЦИПОВО це можливо…

На якийсь час Паула втратила нитку його міркувань. Прислухалася до свого оновленого тіла; хочеться гарячої води. І хочеться опинитись у своєму ліжку, заснути, днів на десять…

— …нині існує мінімум три методи, що реально дозволяють «роздягати» щасливців, зістригати з них удачливість… лишилися дрібниці. Такі щасливці з’являються на світ украй рідко. Хлопець, що став моделлю для Доброго Лікаря, мав індекс антивіктимної поведінки — двісті відсотків… Точніше, сто дев’яносто три.

Тритан замовк, дивлячись убік, стежачи за крапелькою воску, що прокладає дорогу по жовтому боці свічки.

— Ну? — похмуро спитала Паула.

Тритан обернувся:

— Що — ну? У тебе, Пауло, цей чудовий індекс наближається до трьохсот… відсотків.

— Ну? — повторила Паула дурнувато, як нетямуща школярка.

Тритан мовчав.

Свічка засичала. Ґнотик ліг на бік, у калюжку розплавленого воску, пломінець піднявся високо вгору — і згас, перетворився на сизий стрижень диму.

Тритан раптом притяг її до себе; Паула не пручалась, хоч на мить їй стало страшно, що він захоче повторити ВСЕ СПОЧАТКУ…

— Пауло… — прошепотів він їй у саме вухо. — Для нової реалізації… проекту Доброго Лікаря… досі не вистачало тільки моделі. Тебе не вистачало, Пауло… Повір, якби виявилося, що ти з якоїсь причини не підходиш… для своєї гіпотетичної ролі, я перший зрадів би… Та, на жаль… навіть Доброму Лікареві не траплялася така вдала модель. Вивчаючи тебе, можна відкрити маленьку фабрику везіння. З цілком передбачуваними…

— То це тому я тут?! — пошепки скрикнула Паула. — Я не збираюся… — вона затнулась, на мить утративши дар мови. — Ти що… Послухай, я тобі ДЛЯ ЦЬОГО потрібна?!

Зелені Тританові очі виявилися зовсім близько від її лиця. Хворі. Напружені.

— Тільки… Пауло. Я розумію, я… Але ВІД ТАКИХ підозр… ну не треба, будь ласка!!

Він відвернувся. І його руки, раптом холодні й мертві, зісковзнули з її голих плечей.

— Пробач, — сказала вона пошепки.

— Я часто брехав тобі, Пауло. Ці тести… іноді просто вимагають брехні. Та навіть найбільший брехун, найцинічніший експериментатор… має межу, поріг, за який… не переступити ні брехні, ні цинізму. Це про мене.

Тепер він сидів на ліжку; сонце, сідаючи, відшукало щілинку в запнутих шторах і білою смужкою лежало на його голій шиї. Наче краватка. Чи мов лезо.