Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

Її вимучений мозок сучасної жінки досі не знаходив спочинку. Чи все це насправді? І вона знала, якщо вона віддалася мужчині, значить, це насправді. Та якщо вона тримала себе для себе, значить усе — ніщо. Вона була стара; відчувала, що їй мільйони років. І нарешті їй несила далі нести тягар самої себе: її треба було взяти. Треба було взяти.

Чоловік лежав таємниче непорушний. Що він відчував? Про що думав? Невідомо. Для неї він був чужаком, вона його не знала. Треба тільки зачекати, адже вона не ризикувала урвати його таємничу непорушність. Він лежав, обвивши її руками, його тіло зверху на ній, його мокре тіло торкається її так близько. І він зовсім незнайомий. Та в ньому не було неспокою. Сама його мовчазність була спокійною.

Вона знала це, коли нарешті він підвівся й відокремився від неї. Немовби кинув її. В темряві він підтягнув униз її сукню до колін і кілька хвилин стояв, мабуть, поправляючи свій одяг. Тоді тихо відчинив двері й вийшов.

Вона побачила дуже яскравий маленький місяць і нижче понад дубами сяйливу вечірню зорю. Вона швидко встала й привела себе в порядок, щоб виглядати охайно. Тоді відійшла до дверей хатини.

Весь ліс унизу лежав у сутінках, майже в темряві. Але небо вгорі було кришталево-чисте. Та воно майже не випромінювало світла.

Він підійшов до неї з сутінків, його обличчя — немов бліда пляма.

— Тепер підемо? — сказав він.

— Куди?

— Я піду з вами до хвіртки.

Він усе робив на свій розсуд. Замкнув двері хатини й вийшов за нею.

— Ви шкодуєте, правда? — запитав він, ідучи поряд з нею.

— Ні! Ні! А ви? — запитала вона.

— За це? Ні! — сказав він. Потім за якусь мить додав: — Та залишаються інші речі.

— Які інші речі? — запитала вона.

— Сер Кліфорд. Решта людей. Всі ускладнення.

— Чому ускладнення? — вона запитала розчаровано.

— Завжди так. Для вас, як і для мене. Ускладнення бувають завжди. — Він упевнено ішов у пітьмі.

— А ви шкодуєте? — сказала вона.

— Трохи шкодую! — відповів він, дивлячись у небо. — Я думав, що з цим усім покінчено. Тепер я знову почав.

— Що почали?

— Життя.

— Життя! — з дивним збентеженням повторила вона.

— Це — життя, — сказав він. — Від нього не сховаєшся. А якщо таки сховаєшся, можна з тим самим успіхом померти. Отже, коли мені судилося знову програти, я програю.

Вона не зовсім усе це розуміла, та все ж…

— Це просто любов, — сказала бадьоро.

— Може, воно й так, — відказав він.

Мовчки вони йшли далі лісом, який огортала темрява, аж доки опинилися коло самої хвіртки.

— Та ви не ненавидите мене, правда? — сказала вона сумно.

— Нє, нє, — відповів він. І раптом знову притиснув її до грудей з давньою знайомою пристрастю. — Нє, мені було добре, добре. А тобі?

— Так, мені також, — відповіла вона, трохи покрививши душею, адже вона мало що відчула.

Він поцілував її ніжно-ніжно, теплими поцілунками.

— Якби тільки в світі було менше інших людей, — він сказав сумно.

Вона засміялася. Вони стояли коло паркової хвіртки. Він відчинив її перед нею.

— Далі я не піду, — сказав він.

— Ні! — Й вона простягла йому руку, ніби для потиску. Та він узяв її обома руками.

— Прийти знову? — запитала вона задумливо.

— Так! Так!

Вона залишила його і пішла через парк. Він стояв віддалік і стежив, як вона занурюється в темряву на тлі блідого небосхилу. Майже з гіркотою він дивився їй услід. Вона знову зв'язала його саме тоді, коли він вирішив залишитися один. Заради неї він пожертвував гіркою самотністю чоловіка, який нарешті захотів бути один.

Він повернувся в темряву лісу. Тут панувала тиша, місяць зайшов. Та він ловив звуки — гуркіт двигунів у Стекс Ґейті, автомобільний рух на шосе. Повільно зійшов на голий пагорб. З його висоти виднілися всі околиці — яскраві ряди вогнів у Стекс Ґейті, слабші вогники на Тевершелській шахті, жовті вогні Тевершела, всюди вогні, то тут то там, на тлі темряви, далекий рум'янець печей, легкий і рожевий, — адже ніч видалася ясна — рожевий відблиск потоку білого розжареного металу. Гострі, зловісні електричні вогні Стекс Ґейта! Скільки в них невимовно гострого зла! І вся ця тривожність, вічно рухливий жах індустріальної ночі в центральних графствах. Він чув, як корби опускали в копальню Стекс Ґейта шахтарів, тих, що починали о сьомій. Шахта працювала в три зміни.

Він знову пішов униз, у темноту й самотність лісу. Та він знав, що самотність лісу — ілюзорна. Промислові шуми вбивали відлюддя, яскраві, хоч і невидимі тут вогні глузували над ним. Чоловік більше не може бути самотнім і далеким від усього. Світ не терпить самітників. А тепер він узяв жінку і прирік себе на нове коло болю. Адже з досвіду він знає, що це означає.

Жінка не винна, і навіть любов не винна, і секс не винний. Вину слід шукати там, он там, у тих зловісних електричних вогнях і в диявольському торохтінні моторів. Там, у світі механічної зажерливості, зажерливих механізмів і механізованої зажерливості, який сяє вогнями, виливається гарячим металом, реве автомобілями, ховається величезне зло, готове руйнувати все, що не підкоряється. Скоро воно знищить ліс, і проліски більше вже не розквітнуть. Усі тендітні паростки загинуть під невблаганним залізним катком.

З безмежною ніжністю він подумав про жінку. Нещасна, покинута, вона була гарніша, ніж сама уявляла, і — ох! — надто гарна для тієї грубошкірої компанії, з якою їй доводилось спілкуватися. Бідолашна, в ній також була якась вразливість лісових гіацинтів, вона не була з гуми й пофарбованого волосся, як сучасні дівчата. І вони занапастять її! Напевне занапастять, так само як занапащають усе природне ніжне життя. Ніжне! В ній була якась ніжність, ніжність гіацинтового пагона, втрачена целулоїдними жінками наших днів. Та хоч недовго, він захищатиме її своїм серцем. Недовго, доки мертвий залізний світ і Мамона механізованої пожадливості проковтне їх обох, її так само, як і його.

Він пішов додому з рушницею й псом, у темний будинок, розвів вогонь у каміні, з'їв свою вечерю, що складалася з хліба й сиру, молодої цибулі й пива. Його кімната була чиста й охайна, хоча майже гола. Однак вогонь яскраво палахкотів, спід каміна білів від жару, гасова лампа висіла прямо над столом, вкритим білою клейонкою. Він спробував читати книжку про Індію, та сьогоднішнім вечором не читалося. Він сидів коло вогню в