Читати книгу - "Щоденник страченої"

Однак ранок був добрим не на довго. Я поборювала велику лінь до геть чисто всього, що діялося довкіл і зі мною, так — начебто в тіло таки повільно вводили наркоз і він нарешті починав діяти, паралізуючи волю й думки. Нехіть і лінь тримали мене, як у лещатах, і великими зусиллями я змушувала себе снувати містом.

Іноді це місто вміло заспокоювати не гірше, ніж ковток-другий теплого коньяку. Не таке метушливе і не розцяцьковане дурною рекламою, як столиця, воно підтримувало ілюзії, що можна бути щасливим... там, де нас немає.

Перехожі мали сірі і, як правило, невеселі обличчя,

водії були неввічливі,

продавці — байдужі,

торговці — галасливі,

прошаки — надокучливі.

Назви вулиць — уніфіковано-мілітаризовані.

Міліціонери — по два на один квадратний метр дороги. Усі і все, як скрізь.

Від цього ставало легше.

Але згодом, натомивши очі на брудних міських будинках і на непривітних кіоскерках, я починала дивитися виключно на жінок, що дефілювали єдиною пішохідною вулицею в самісінькому центрі міста, міряючи їх з ніг до голови майже прокурорським поглядом.

Котра з них? Котра така, як я, і яка між нами різниця? Котра стоїть на панелі, а котра шукає запах коханого чоловіка між подушками, чи шукаємо запах обидві — я і оця смаглявка, у підстреленій вишневій су¬конці, з коротко стриженою маківкою?

А чи пасувало б стояти на місцевій пляц Піґаль, міюсно закочуючи очі догори, ось оцій розчарованій жінці — з першим слідом гусячих лапок довкіл очей? Чи вона краще виглядала би розпластаною на стертому сотнями ніг готельному килимкові біля зсунутих докупи двох односпальних ліжок?

І хто з них міг би признатися про свою потаємну — справжню — суть ?

Не може ж бути, щоб оця жінка з двома сітками картоплі, капусти і зеленої цибулі, з непідбитими підборами туфель, яка перепочиває разом зі мною на одній парковій лавочці, перепочивала тепер, як я, — від надміру чи нестачі любові. Вона перепочиває хіба що від задавненої і остогидлої байдужості до власного чоловіка чи від усвідомлення своєї непотрібності усім їм разом узятим — дітям, рідні, роботі. Якщо вони у неї є...

А хіба витримало би серце оцієї молодої жінки з набряклими і обвислими, мабуть, від хвороби нирок повіками те, що витримую щоразу я в місті з вибитими вікнами тролейбусів і галасом зашмарканих циганчат?.. Мабуть, іноді й вона спересердя думає, що краще бути повією і отримувати за це бодай платню, ніж марнувати залишки колись квітучого свого здоров'я безкінечними абортами і запаленнями, сва¬рками й побоями, і животіти — на заздрість сусідів і співробітників — усе таки в сімгї, нерідко штопаючи на роботу останні колготи і чекаючи замороженої півроку зарплати. Але для неї вже все запізно... Навіть легкий службовий флірт їй уже не є доступний: всередині все перегоріло; і зарано обвисли не тільки повіки, а й груди; живіт розпанаханий бридким синюшним післяопераційним рубцем; нізащо купити красиву ажурну білизну, та, зрештою, нема п такого сміливця, котрий відважився б узяти на себе не так її тілесні хвороби, як наболілу нестачами і розчаруваннями душу. Куди їй у повії...

Моя колишня співробітниця Галя, що вже два роки заробляє в Греції тілом, казала, що повією себе не почуває і не вважає себе такою навіть у п'яному сні:

— Розумієш, усі оті, що повзають по мені чи я по них, уже не викликають у мені нічого, окрім утоми. Це — як токсикоз, який мусиш пережити, якщо хочеш дитини... Вони домагаються мене без великого бажання, аяйне розпалюю його в них. Вони — просто інструмент для мого заробітку. Хм... Це так, як ненависна сапа в руках того, хто прополює буряки на безконечному колгоспному полі. Я добре пам'ятаю, як ми з мамою колись сапали ті кляті буряки від ранку до ночі, і добре пам'ятаю свою огиду до тої роботи і втому від неї... Розумієш, Ларисо, всього лише сапа чи лопата для роботи — і більш нічого. І вся різниця... Це робота, ро-бо-та. — Переконувала Наталка, збираючись у черговий вояж до Греції. — Я не винна, що не маю роботи тут. Так, там я рабиня у того, хто контролює мій бізнес. Але я маю цеп бізнес. А тут я не змогла мати ніякого — ні чесного, ні під контролем рекету. І тут на панель я не пішла би. Тут мої батьки. Мені було б соромно...

...А хворобливу жінку, що сидить поруч зі мною на лавочці, напевно, ночами вже не мучить домаганнями чоловік, і заробітку приносить негусто. Проте, пеона рабиня. Лише з тією різницею, що вирватися зі свого рабства ні в Туреччину, ні в Німеччину, та навіть у постіль кума не посміє: сумління, сусіди і співробітники — ось її контролери й суди честі...

Красиві й не дуже, молоді й ще молодші жінки чужого міста минали мене з цілковитою байдужістю, несучи в очах якусь свою таємницю чи втому, обминаючи іншу, з такою ж таємницею і втомою у рухах і поглядах; і кожній було байдуже, що про неї думає інша.

Найвірогідніше, всі вони були просто втомленими жінками, з безперервною щоденною тугою в очах. Моя зорова прискіпливість до них — не мстива і не жорстока. Швидше, заздрісна, бо вони не терпіли того, що завжди терплю я в цьому все-таки чужому мені місті.

Нараз я лякалася навіть думки, що завтрашній день може позбавити мене цього терпіння, і вже не дивлячись ні на кого, швидко вертала до готелю.

До паморок у голові кортіло зателефонувати йому. Я брала телефонний довідник, навмання відкривала його, набирала перший-ліпший номер, слухала чиєсь кількаразове «алло» або «говоріть, будь ласка» — і обережно клала трубку. Могла набрати хоч сотню номерів, але жоден з них не був його.

Я ніколи не обмовилася йому про телефон. І він не пропонував візитку. Йому не конче було випікати вогнем на моєму тілі шестизначне число телефону — достатньо записати на клаптику тролейбусного квитка. Але чоловік чомусь не робив цього. Він, напевно, належав таки до залізних чоловіків. А я, мабуть, таки була повією, бо віялася на його поклик, як перекотипо¬ле, не вміючи сама собі пояснити чому.

Ліниво пакувала нехитрі пожитки в дорожню сумку і поспішала на вечірній поїзд, знаючи, що за місяць-два знову хапливо добуватиму цю ж валізку, лише почувши рішучий голос з