Читати книгу - "Заложна душа"

— Так не забувай, що тут прикордоння із Польщею колись було! — зауважив Гнат.

— Та коли ж це було, — вже і Річ Посполита загула! — заперечив Давило, що розсідлував коня.

— Не кажи, — загадково мовив господар і ще більш загадково додав, — до того ж Сірий Людолов знову з'явився...

Остап хотів уже розпитати, що то за Сірий ординець, але Гнат Половченко махнув рукою і запросив гостей до хати. Оксана і Чіпка, тримаючись за руки, немов брат і сестра, пішли за ним, а козаки і Трохим повели розсідланих коней до стайні.

По подвір'ю на великому ланцюгу бігали дві здоровезні собаки–вовкодави. Почувши Трохима, вони оскаженіло загавкали і рвонулися. Господар здивовано озирнувся на піднятий гармидер і хотів було прикрикнути на псів. Втім, Трохим тільки повернув до вовкодавів голову, як вони заскавчали і кинулися врозтіч. Господар кинув оком на Трохима, хмикнув і повів гостей у світлицю.

У просторій хаті вже стояв галас і біганина — молода племінниця Половченка, миловида чорнокоса Ярина (батько загинув на останній турецькій війні, а мати, рідна донька Гната, померла від чуми, що викосила років п'ятнадцять тому пів-Запоріжжя), разом із Гнатовою жінкою вже накривали величезний стіл у світлиці. Побачивши Оксану, Ярина відразу повела її до своєї кімнати і через якусь годину Оксана з'явилася у новій мережаній сорочці і плахті, розчесана і прикрашена червоним герданом на шиї і шовковою стрічкою.

— От же ж, подруги! — не встигли зустрітися, як вже чепуряться замість роботи! — гримнула на них стара Половчиха, хоч і змогла утриматись від доброї посмішки. Не зважаючи на всі заперечення господарів, Оксана із задоволенням включилася у господарську метушню. Пан Вербовський радісно дивився, як оживає після страшних пригод його донька. Остап, якому і не личило задивлятися на дівчат, зупинився у вітальні, мимоволі замилувавшись на розчервонілу Оксану, яка весело щебетала із Яриною, розставляючи на скатертині миски із нескінченими стравами.

— Що, братчику, гарну панну ми від харцизів врятували? — весело тицьнув його під бік Давило. — Може, ще на весіллі погуляємо, га?

Остап ніяково кахикнув, але очі від Оксани не відвів. Що і казати — дивитися було на що. Засмагле на сонці обличчя дівчини пашіло крізь тонку шкіру гарячим рум'янцем, довге прядиво темнорусявого волосся вибилося з-під зеленої стрічки, у великих блискучих очах під довгими віями не залишилося і тіні минулого страху. Ярина щось шепотіла їй на вухо, кидаючи швидкими карими очима на красенів-козаків — та ще більше заливалася рум'янцем. Давило і сам підібрався, поправив на потилиці високу шапку із китайковим шликом, почав закручувати чорний вус, посміхаючись до гарної молодиці.

— Нема чого на дівчат очі терти! Краще пішли на інші цяцьки глянемо, — покликав Гнат чоловіків до своєї кімнати, де під божницею на килимі блищало безліч ясної зброї. Хоч як і знали та цінували козаки зброю, втім, не без жалю покинули споглядання за дівчатами і відправилися за Половченком...

Але не встиг колишній курінний отаман розповісти товариству про старовинну кавказьку шашку у срібних піхвах, як Половчиха покликала чоловіків за стіл. Остапу вдалося здійснити хитромудрий маневр і сісти біля Оксани, а Давило, зрозуміло, опинився навпроти Ярини. Полилася рікою оковита і солодкі наливки, пішли жарти і заточилася весела розмова. Тільки Трохим був мовчазний. Весь час після свого перевтілення у людську подобу він тримався відлюдкувато, і тільки Чіпка не відходив від нього ані на крок, немов боявся знову втратити знайденого брата.

Гості про свої пригоди не розповідали — розмова зайшла навколо останніх подій на Січі.

— Що й не кажіть, панове, а кінець світу приблизився, — із сумом зауважив господар, — недарма нещодавно чув я, як кобзарі співають, — і тут Половченко підпер голову рукою і затягнув:

— А вже кінець світу, кінець приблизився,

Що рідного брата тепер стережися...

— Та годі вже тобі на добрих людей тугу навівати! — смикнула його за рукав дружина.

— Їй-бо, паніматко, немає чому радіти, — позіхнув пан Вербовський.

Що ж до Остапа, то він у розмові участі не брав, бо так добре було йому біля Оксани, а та вже і собі підсунулася до козака. Раптом угледів він бандуру, яка на килимі висіла. Здивовано подивилась на козака Оксана, коли він підвівся і бандуру взяв. Дзвінко пройшлися пальці Остапа по срібних струнах — і світлицю переповнило почуття світлої радості. А Остап, сам дивуючись натхненню і вмінню своєму, заграв і заспівав старі думи і пісні, і поточилися між козаками розмови про те, як Хміль вигнав ляхів із України і повісив повітряні барабани на кордоні, щоб їх лякати, як Палій тридцять років просидів у кам'яному стовпі одним тютюном годуючись, про те, як ляхи скували ланцюгами коня сотника Харка, і тільки після того змогли його ж шаблею Харку голову відрубати, про змія, що і зараз п'є живу кров із замурованого у далеких горах нещасного Юрася Хмельницького, і про те, як наказав Святий Гонта ходити Базиліянам по вулицях Умані і співати панахиду по ще живих мешканцях її, про Золоту Грамоту, і багато про що точилися розмови під дивні перебори бандурні тим вечором... Втім, розмови ці на дівчат і Половчиху такого страху нагнали, що Ярина насмілилася у козацькі перекази втрутитися і вигукнула:

— Та давайте ж заспіваємо веселої, годі вам цих кривавих балачок! — і, весело підморгнувши Остапу, затягнула дзвінко:

— Ой продала дівчина курку,

Та й купила козакові люльку...

Давило підхопив густим басом, і так ладно в них вийшло, що всі засміялися, і понеслась добра пісня. На дворі вже була темрява, але в хаті тепло світилися свічки і каганець, і оковита не закінчувалася, а стіл ломився від страв. І здавалося, вдалося їм нарешті врятуватися, хоча б піснею від зловісних пророцтв і страшних небезпек.

* * *

...І стояли вони у запашному нічному степу, і десь далеко світилися віконця хутора Половченка, і звідти лунали веселі пісні. А вони, не змовляючись, вийшли разом у степ і прийняв він їх...

— Дивні ви люди, запорожці, — промовила Оксана і ніжно пальцями по жорстких вилицях Остапа провела. Від цього доторку закалатало серце козака і насмілився він накрити її вузьку долоню своєю правицею, а дівчина, дивлячись на нього своїми зачарованими очами, продовжила:

— Наші полкові козаки на селян перевернулися, ніби завжди селянами були, і живуть собі