Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

Так або майже так. Окей, у мене є одна історія на цю тему. Але я мушу почати здалека.

Як завжди.

Завжди чи ні, просто є деякі речі, що їх я мушу тобі втовкмачити. Ну от. У лісі, де ми служили, зберігалося повно військової техніки, будівельної й саперної. Ми навіть носили інженерні емблеми на чорних петлицях. Я навіть мусив спороти геть свої червоні, піхотні. І пришити чорні. Хоч насправді ми таки були піхотою. Наша піхотність полягала в тому, що ми тупо займались одним і тим же — пильнували зі зброєю в руках усе те мертве залізо. Ми були сторожовими псами. Це така до смішного маленька військова частина, з якихось лише тридцяти бійців. Ну гаразд, тридцяти п’яти. Два відділення піхоти, котрі через день змінювали одне одного на варті — це були ми. Крім нас, піхоти, була мазута. Тобто всякі там шоферюги, техніки, ремонтники. Це вони називали нас сторожовими собаками. А нам вистачало того, що вони мазута і від них усіх вічно штиняло соляркою. Усім цим командувало з десяток прапорщиків — уявляєш, цирк: прапорщики на офіцерських посадах! Нічого ти не уявляєш! А над ними — четверо офіцерів, починаючи не з якогось там хріна-лєтьохи, а відразу з майора. Майор, два підполковники і полковник. Здуріти!

Ти не забудеш, про що хотів розповісти?

Та я ж і розповідаю! Ти мусиш уявити собі цю ситуацію направду якомога чіткіше. Інакше ти нічого в ній не втямиш. У другій половині січня, щойно я повернувся зі шпиталю, мене відразу ставлять командувати вартою. Спершу я трохи походив заступником начальника, а невдовзі став начальником.

Тобі це подобалося?

Не перебивай мене, якщо хочеш почути цю історію до кінця. Насправді це тільки так поважно звучить — начальник варти, російською начкар. Під моєю орудою було аж дев’ятеро бійців і мій заступник десятий. Цьому велося найкраще — він тільки й робив, що спав. У вартівні при батареї, як він це називав, давив масу коло ребристої. Тепер слухай мене уважно.

Я уважний.

Це добре. Дев’ятеро бійців — це три пости. Три помножити на три дає дев’ять.

Чому помножити на три?

Тому що варта відбувається у три зміни! У вас не так? Одна зміна стоїть на постах. Друга чуває у вартівні. Третя спить. І так цілу добу, по дві години. Такий кругообіг між змінами. На пости і з постів вартових треба виводити. Тобто хтось мусить іти попереду. Цей хтось був начкар, тобто я. Лише двічі на добу, вдень, мене змінював мій заступник, поки я спав законні свої 4 години. Окей, тепер ти знаєш, як виглядали засади. Перейдемо до нюансів.

Але не забудь про те, що насправді ти розповідаєш якусь історію.

Вона цілком і повністю тримається на нюансах. Отже, так. У нас є три пости. При цьому перший і другий тут-таки, поруч з вартівнею, себто суттєво віддалені від містечка. А третій пост — у самому містечку. Містечком я зараз називаю наші казарми, штаб, їдальню, катепе — усю структуру. Від містечка до вартівні кілометрів з півтора, коли не два. Щодвігодини я маю виводити на пости зміну з трьох бійців. Я маю ступати попереду, вони за мною. При цьому виконується цілком певний ритуал — запитання, відповідь, заміна. Як у дитячих іграх про солдатиків. Моя справа — одних виводити, а інших заводити. Ха, але хто б цього всього насправді дотримувався? Тільки молодняк. Вони справді мусили виходити на пости і стояти там як належить. Що стосується дєдів, то ці воліли відсиджуватись у вартівні. Їх не настільки цікавила доля всіх тих йоханих саперних машин, аби ще й мерзнути коло них ночами з калашем навперевис. Якщо вони й виходили на пост, то тільки на третій. Від нього, між іншим, дуже залежало, чи опинимося ми всі одного дня у в’язниці, а чи може якось Бог змилується. Бо третій пост мав попереджувати нас у вартівні про перевірку. Третій пост називався шухєром. Коли, скажімо, Полкач заводив коло штабу свою машину і рушав у бік вартівні глянути, як там маються його прєступнікі, вартовий третього посту попереджав усіх нас телефонним дзвінком. Поки Полкач до нас доїде, всі повтікають з вартівні на свої пости і все буде чікі-пікі. Ніхто не сяде.

Чому ти говориш про в’язницю?

Бо за порушення вартової служби ти йшов під суд. Ні, якщо ти всього лише заснув на посту і тебе накрили, то це одне. Але якщо ти свідомо й організовано не виходиш на пост — то це кримінал. Це як зрада батьківщини на полі битви, уявляєш? Менше з тим. Загалом наша лісова шарага була незлим відстійником для всякого роду елементів. Час до часу до нас висилали останніх серед останніх — тих, з якими у нормальних частинах уже ніяк не могли собі порадити. Тому командування воліло заховати їх до кінця служби в нашому лісі. Це називається «від гріха подалі». Звісно, можна було б карати їх Афґаністаном, але хто ґарантував би, що там вони зненацька не відкриють вогонь по своїх? Наш Полкач іноді всіх нас вишиковував і, люто свердлячи кожного по черзі своїм скляним оком, казав приблизно так: «Прєступнікі! З такими, як ви, американцям уже не треба першінґів!». Ну так, він знав, що каже. І тепер починається історія як така.

Невже?

Справді. Серед зими до нашого казкового засніженого лісу привезли чергове поповнення. Цього разу новачків було четверо. З них двоє дєди з повітряного десанту і двоє салабони з піхоти. Перших вигнали з Ізяславської дивізії, а других, здається, з Бердичівської учебки. Як усі десантники і всі кавказці, дєди були некеровані й безмежно борзі, вірменин і азер. Щодо салабонів, то тут усе виглядало ще жорсткіше: чеченці, Керімов і Шидієв. Усю цю свіжу кавказьку кров віддали під безпосереднє командування мені. З дєдами в мене відразу окреслився деякий клопіт, особливо з вірменським самозакоханим красенем, але нічого серйозного. Це був радше такий собі нейтралітет. З малими чеченцями складалося краще, бо я розмовляв з ними по-людськи. І навіть одного разу захистив від литовців, які вже були поставили їх під стіну, аби трохи повправлятися в ударах ногами. Вони, литовці, мали для цього всі підстави, оскільки чеченські салабони відмовлялися мити казарму. При цьому Шидієв пояснив, що їм це суворо забороняє традиція, а Керімов додав, що їх за це потім самі ж чеченці заріжуть, бо це зрада чистоти.