Читати книгу - "На запах м’яса"

— Кльово…

— Так. — Ігор не відпускає Майчиної руки, веде дахом до невеличкої будки посеред антен, біля якої стоїть білий пластиковий столик, такі ж білі пластикові крісла. — Тепер і ти матимеш доступ до цього втаємниченого місця.

— Воно для обраних?

— Безумовно. — Росов всаджує Майку в крісло, дістає із сумки пляшку шампанського, бокали. — На чолі обраних — дід Арсеній зі служби охорони, що відповідає за технічний стан даху. Тільки з ним можна домовитися про ключі.

Росов не поспішає. Жодним зайвим рухом не псує дива — п’ють шампанське, болобонять про все на світі, сміються з власних страхів, а коли слова раптом закінчуються, напружена тиша не розсідається на столі поміж хлопцем і дівчиною: до даху долинає гамір вечірнього міста, хвилюються свічки теплих вогнів, серпневий вітер не несе і згадки про близьку осінь. І тільки коли шампанське закінчується, нічна прохолода прилипає до тіла, а Майці вже відчайдушно хочеться до вбиральні, Ігор каже:

— Ну, сьогодні дозволиш, щоби я проводив тебе?

Майка згадує обшарпаний гуртожиток, сувору комендантшу, якій щоразу доводиться довго пояснювати, якого біса ти припхалася пізніше двадцять третьої…

— Ні… — шепоче-вибачається.

Спускаються сходами технічного поверху до ліфта, Ігор не втримується:

— Не хочеш, щоби Микола Миколайович дізнався?

Майка зупиняється так різко — Росов наштовхується на дівчину, не відходить. Так і стоїть впритул. Дивиться в очі.

— Я не сплю з Чертогом!

— Правда? Кльово… Не хотілося б влаштовувати бої з шефом на особистому фронті. — Хлопець двома пальцями обережно торкається Майчиного підборіддя, завмирає на мить, ніжно цілує у вуста.

Майці паморочиться, тільки одна думка: «Зараз! Хочу, щоби все сталося тут і зараз!»

— Ходімо, — чує голос Росова. І скільки потім іде за ним темним коридором технічного поверху, скільки дивиться в його очі в ліфті, навіть коли виходить із ліфта й опиняється в порожньому холі першого поверху, усе чіпляється думками за стіни, підлогу: «Ну, куди ми йдемо? Нащо? Хочу тут… Зараз же…»

Свіжий вітер не студить гарячих Майчиних жадань, вона панікує: «Хочу… До гуртожитку запросити? Чи так обернути, щоби до себе відвів… Він же теж…»

— Завтра зустрінемося, — Ігор ставить логічну крапку, зазираючи до салону таксі, у якому сидить отетеріла збуджена Майка. Дає водієві гроші. Просить везти тихесенько, щоби пасажирка не розгубила мрій.

Назавтра зранку мрії прибили Майку до стільця в кабінеті: припхалася раніше за всіх, зиркала на двері — вони ж тепер пара? — подумки репетирувала власну реакцію на появу Росова. Ось зараз… Він увійде, вона усміхнеться невимушено, ніби нічого не сталося, а він… Підійде і цьомне в щоку? Стримано кивне, намагаючись не привертати уваги прискіпливих колег? Чи взагалі не помітить, одразу підійде до групки співробітників, що вони скупчилися біля кавоварки…

Двері розчахнулися. До кабінету увійшов Росов. Завмер біля дверей.

— Майє! Тебе Чертог викликає, — сказав, ані краплини іронії в голосі.

— Жартуєш? — перелякалася Майка.

— Гілка! — За Ігорем до кабінету зазирнула трафік-менеджер Люба. — До шефа!

Майка сунула до дверей, відчувала на спині зацікавлені погляди колег, надто Ігоря… Блін! Ну, чому саме сьогодні?! Ігор ще подумає, що вона з Чертогом… Уже подумав! Майка прочитала в його очах…

У приймальні Чертога від усіх сполоханих думок залишилася одна. Чому шеф викликав? Час розплачуватися? Чим?.. Якщо в постіль тягнутиме, вона ж — отака дурна! — не погодиться…

— Ну, що? — Грубий дядько відкинувся на спинку крісла, роздивлявся дівчину уважно. — Не дарма я тебе з унітаза витягнув?

— Не знаю… — Плечима знизала, очі додолу. — Вам видніше…

— Ти ціну собі не набивай. Чи не маєш власної думки стосовно своїх здобутків? Погано.

— Маю…

— Кажи.

— Усі думали: я коханка ваша… Що дурна й будуть зі мною няньчитися.

Чертог завмер на мить, розреготався — склянка на столі затрусилася.

— І що? Няньчаться?

— Ні! Правда! Переатестацію пройшла! — Розхвилювалася, насмілилася очі підняти — дивилася на Чертога, кліпала повіками перелякано.

Шеф сховав усмішку. Дивився на Майку, як на квітку дивну, — оце вкинув зернятко в суху землю просто так, задля власної примхи, а воно проросло, дякує чистим квітом.

— Іспанську вчи! — мовив суворо. — Наступного літа відкриваємо філію в Мадриді. Поїдеш, якщо мову опануєш.

— Дякую! — Мало не впала од радощів.

— Ну? І чого стоїш? Працювати, Гілка! — гримнув негнівно. — І про філію… не базікай. Не треба нам у компанії зайвої внутрішньої конкуренції. Настане час — усі дізнаються.

Вилетіла: він таки Джай! Хвіст мрій за нею волочиться: розпустився, збиває з ніг усіх, хто на шляху трапляється.

— Майє, що з тобою?!

— Нічого… Усе гаразд… — Той хвіст скрутила, у душу сховала. Спокійно, дурепко! Чого ж з тебе правда пре, як бульбашки з шампанського?!

У кабінеті — очі насторожені, питання в тих очах: «Ну, як?..» І що ж їм збрехати?.. Всілася за свій стіл мовчки, до паперів схилилася — працює… І не відволікай її! Першим Ігор не витримав:

— Майє… Як справи?

— Усе гаразд. — Знову до паперів, почервоніла.

— А чого шеф викликав? — спитав Максим Пічкун.

— А-а-а… Не у справах… Питав… як здоров’я мами… моєї. Вони… знайомі давно, — брехала поспіхом. — Казав… Якщо треба якась допомога…

— У тебе мама хворіє? — спитала якась із жалісливих дівчат-колежанок.

— Та ні… Усе гаразд. Певно, зрозумів щось не так… Пусте!

До вечора не відривалася від роботи й на мить. Тільки й того, що збігала на другий поверх, де в ейчарників був графік роботи викладачів внутрішніх курсів іноземних мов, дізналася, що синьйора Пілар Хворостюк — носійка автентичної іспанської, дружина історика Петра Хворостюка і викладачка іспанської у «Гібралтарі» — зараз у відпустці, заняття розпочне за тиждень, з початку вересня, за наявності охочих. Виклянчила мобільний Хворостючки, зателефонувала їй із коридору, гаряче благала синьйору Пілар якнайскорше повертатися до викладання і збільшити кількість годин на тиждень.

Повернулася на робоче місце, сяяла, як те сонце, нічого із собою вдіяти не могла, вивчала календар, намагаючись виділити якомога більше часу на іспанську, раптом докумекала: мамо рідна… Вересень на порозі! Інститут… Відповідальний третій курс. А як же вона?..

Так засмутилася — зопалу стерла з бази даних номери сертифікатів, над якими працювала цілісінький день. Запанікувала, айтішника покликала — той віднайшов інформацію, відновив. А настрій