Читати книгу - "Втрачений символ"

Ще раз підтвердивши свою суспільну неадекватність, його колишня колега обрала гру за участю «Червоношкірих» як доречний момент побазікати з ним і попросити зробити одну послугу. Потеревенивши про давні часи і про те, як вона сумує за його оригінальними жартами, Триш перейшла до суті справи: вона намагалася демаскувати айпі-адресу, можливо — якогось захищеного сервера в окрузі Колумбія. Цей сервер містив невеличкий текстовий документ, і вона хотіла отримати до нього доступ або принаймні інформацію про те, кому цей документ належав.

«Ти звернулася туди, куди треба, але не тоді, коли треба», — пояснив він їй. Але Триш обрушила на нього потік своїх найвишуканіших магічних лестощів (більшість з яких була цілком щирими) — і Зубіаніс не встиг і оком змигнути, як уже друкував на своєму ноутбуці якусь досить дивну айпі-адресу.

Один погляд на цифри — і комп’ютерний геній відчув себе некомфортно.

— Триш, ця айпі має якийсь прикольний формат. Вона написана протоколом, котрий навіть іще не встиг стати надбанням широкої публіки. Це, певно, якась військова чи розвідувальна контора.

— Військова? — розсміялася Триш. — Повір мені, я щойно зняла з цього сервера редагований документ, і нічого воєнного в ньому немає.

Зубіаніс відкрив вікно терміналу і спробував запустити трейсер.

— Кажеш, твоє трасування здохло?

— Так, двічі. У тому самому місці.

— І моє теж. — Він активував програму для збирання інформації про трафік і запустив її. — А що такого цікавого в цій айпі-адресі?

— Я скористалася «уповноважувачем», який послав пошукову машину за цією айпі-адресою і витягнув звідти редагований документ. Я рада заплатити за його повний зміст, але не можу вирахувати, чия це айпі-адреса і як дістатися до її власника.

Зубіаніс похмуро дивився на екран.

— А ти впевнена, що це тобі потрібно? Я задіяв діагностичний зонд, але це ніби досить серйозна кодована захисна система...

— Тобі за це заплатять купу зелених.

Зубіаніс подумав над пропозицією. Йому запропонували величезні гроші за досить легку роботу.

— Одне питання, Триш. А чому тобі так горить?

Триш на мить замовкла.

— Я хочу зробити послугу одній подрузі.

— Мабуть, дуже близькій подрузі...

— Так, близькій.

Зубіаніс хихикнув, але притримав язика. «Я так і знав», — подумав він.

— Слухай, — нетерпляче озвалася Триш. — А тобі вистачить клепки демаскувати цю айпі? Вистачить чи ні?

— Так, вистачить. І вистачає клепки розуміти, що ти з мене мички микаєш.

— А скільки часу тобі знадобиться?

— Небагато, — відповів він, клацаючи клавіатурою. — Десь за десять хвилин я зможу залізти у комп’ютер їхньої мережі. Як тільки я буду там і знатиму, що то таке, я тобі дзвякну.

— Дуже тобі вдячна. Так, кажеш, у тебе в житті все гаразд?

«Знайшла, коли питати!»

— Триш, заради Бога, ти й так зателефонувала під час вирішальної гри, а тепер ще й «за життя» побазікати хочеш? Чи ти все ж таки хочеш, щоб я зламав для тебе той айпі?

— Добре, Марку, я все зрозуміла, дякую. Чекатиму на твій дзвінок.

— За п’ятнадцять хвилин. — Зубіаніс поклав трубку, вхопив вазу з чіпсами й увімкнув звук.

Ох же ж ці жінки!

РОЗДІЛ 28

«Куди вони мене ведуть?»

Поспішаючи за Андерсоном і Сато в глибини Капітолію, Ленґдон відчував, як його серце калатає дедалі сильніше з кожним кроком униз. Свою подорож вони почали від західного портика ротонди. Спочатку спустилися мармуровими сходами, потім повернулися назад тим самим маршрутом і пройшли у широкі двері до відомої зали, розташованої просто під підлогою ротонди.

То був склеп Капітолію.

Повітря в ньому важке, і Ленґдон відразу ж відчув симптоми клаустрофобії. Низька стеля склепу та м’яке світло, спрямоване знизу догори, підкреслювали дебелі талії сорока доричних колон, на яких трималася широка кам’яна підлога прямо над ними. «Розслабся, Роберте».

— Сюди, — сказав Андерсон і швидко звернув ліворуч, перетнувши просторий округлий підвал.

На щастя, саме в цьому склепі не було тіл. Натомість в ньому було кілька статуй, макет Капітолію і низький складський майданчик для зберігання дерев’яного катафалка, який використовували під час поховання державних діячів. Почет Ленґдона похапливо пройшов уперед, навіть не поглянувши на чотириконечний мармуровий компас у центрі підлоги, де колись горів вічний вогонь.

Андерсон поспішав, а Сато знову втупилася у свій «Блекбері». Ленґдон колись чув, що мобільний зв’язок поширюється на всі закуточки Капітолію, щоб підтримувати сотні державних телефонних дзвінків, які тут здійснюються щодня.

Перетнувши склеп по діагоналі, група вийшла у тьмяно освітлене фойє і помандрувала низкою зміїстих коридорів та глухих кутів. У цьому кролячому лабіринті проходів кожні двері мали власний номер. Поки вони пробиралися зміїстими проходами, Ленґдон читав позначки на дверях:

S154... S153... S152...

Він уявлення не мав, що за тими дверима, але одне зрозумів точно — значення татуювання на долоні Пітера Соломона. Виявилося, що SBB13 — це пронумеровані двері десь у череві будівлі Капітолію Сполучених Штатів.

— А що це за двері? — спитав Ленґдон, міцно притискаючи сумку до ребер і дивуючись — який же стосунок міг мати маленький пакуночок Соломона до приміщення з позначкою SBB13?

— Контори й комори, — пояснив Андерсон. — Приватні контори й комори, — уточнив він, зиркнувши через плече на Сато.

Але та навіть голови не підвела від свого смартфону.

— Вони такі маленькі, — зауважив Ленґдон.

— Здебільшого — кабінети та комірчини уславлених діячів, але водночас вони є найбільш ходовою нерухомістю в окрузі Колумбія. Це серце первісного Капітолію, а старе приміщення сенату розташоване двома поверхами вище, просто над нами.

— А Ес-бі-бі тринадцять? — поцікавився Ленґдон. — Чия це контора?

— Нічия. Ес-бі-бі — це приватна комора, і, мушу сказати, мені дивно, що...

— Шефе Андерсон, — перервала його Сато, не піднімаючи голови від свого «Блекбері». — Ви просто відведіть нас туди.

Андерсон зціпив зуби і мовчки повів їх далі через приміщення, схоже на гібрид камери схову та казкового лабіринту. Майже на кожній стіні були вказівники, що показували в різних напрямах, вочевидь для того, щоб полегшити пошук конкретних конторських груп у цій павутині коридорів.

S142 —S152...

ST — ST70...

Н1 — Н166 і НТ1 — НТ67...

У Ленґдона виник сумнів, чи зміг би він вибратися звідси самотужки. «Це приміщення — лабіринт». Він здогадався, що нумерація контор починалася або на S, або на Н, залежно