Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

переагітували, то чутка моментом йде по селі. А хто до них біжить? П'янь та голота. Вояки з них ще такі—сякі. Знають, яким боком тримати рушницю, щоб не відстрелити собі бебехів. Ще до конвою можуть придатися. А в шпиги босоту не беруть, там серйозних треба. Ось і знаходять їх деінде.

— На цьому ж попадаються…

— А можуть і проскочити, — відбрив Сивий. — Добре, розходьтеся, хлопці, чого стовбичите. Героя вже послухали, діла багато.

Повстанський гурт розійшовся швидко. Хіба що Середа залишився ще стояти якийсь час, виявляючи образу на тих, хто належно не оцінив його геройського вчинку. Навіть нащось витяг із кишені суконних солдатських штанів нагана, постеріг, що на нього дивиться Шеремет, і демонстративно відкинув барабана, щоб перевірити, чи в усіх гніздах є патрони, а тоді гордо пішов геть, не озираючись. Артем глянув на Палія, який зі звичною незворушністю заклеював язиком скручену цигарку.

— Що в штабі? — запитав.

— А нічого, — Федір затягся, повівши широкими плечима. — Тобі скажи, Артемку, то ти ж паніку сіятимеш…

— Давно ти так про мене думаєш?

— Нічого я ні про кого не думаю. Усе одно ж почнеться. Знати б коли.

— Що почнеться?

— Роботи в тебе буде по саму зав'язку, лікарю. — Палій знову затягся. — Вони не відступляться, бач.

Шеремет скипів.

— Слухай, я точно не хлопчик! Хочеш щось сказати — кажи! А то ходиш кругом, слова з тебе не витягнеш!

— От чисто Ганька моя! — Федір сплюнув собі під ноги, в сіру куряву, густу коричневу слину. — Буває, прийдеш, сядеш, а вона як почне дзижчати мухою: чого всівся, чого мовчиш, мов стовп, поговорив би з жінкою, розказав би… Я сиджу, сиджу, потім не витримую: ти, кажу, що, дитина мала, щоб тобі казочок розповідати? Може, перед сном про курочку Рябу чи білого бичка? Дай, кажу, чоловікові поїсти й відпочити. Думаєш, замовкне? Де там! Знову починає: ти від жінки тільки борщу хочеш, а як поговорити треба, то тебе нема…

Артем приречено зітхнув.

— Слухай, Федьку, я не твоя Ганна. Слухаю оце тебе, а ти воду вариш. Краще б мовчав, далебі!

— А ти не запитуй дурного, — урвав його різко Палій і підступив ще ближче. — Таємниць нема. Отаман дасть сотникам потрібну команду — відразу знатиме ціле військо — селом чутка піде. І паніка. Зеленому вона в Трипіллі саме тепер непотрібна. Бо чесно тобі скажу: витрусили з полонених усе до крихти, і легше не стало. Сотники поділилися. Зелений насилу вкоськав.

— Чому?

Федір востаннє затягся, докуривши цигарку майже до краю, кинув недопалок у пилюку і старанно розтер носаком чобота.

— Штука така. Ці двоє не просто розвідка. Не одна пара. Кругом їх повно, що бліх на собаці. У Києві готують наступ на повіти, широким фронтом. Нібито на всі чохом, гамузом. Отамани тутешні печуть кацапам сраки. Підтягається регулярна армія, докторе. За чутками, багато кого вертають з фронтів, а деякі частини формують наново. Не лише солдати підуть, а й матроси. Це ударна сила, Артеме. Із ними тут не раз уже стикалися…

— Знаю, — промовив Шеремет глухо. — Вони минулої зими перерізали мало не чверть Києва. За кілька днів.

— Отаку зграю зараз цькують на нас, — кивнув Федір. — Більше ці двоє, що їх ото спіймали, нічого не знають. Думається, навмисне так кажуть, щоб залякати ордою. Проте… хтозна, може, навпаки, густять барви, щоб їм напевне повірили, пожаліли… Словом, частина наших тут же захотіла відступати під Чернігів, до батька Ангела.

— Навіщо?

— Щоб уберегти людей. Зібратися в один кулак, а потім ударити спільно. Підтягти ще кількох отаманів, так ми будемо сильніші.

— Мудро.

Сказавши це, Артем тут — таки пошкодував. Зрозумів, що згодився перед часом. На лице Палія впала тінь.

— Кажеш, мудро? — він звузив очі, лишаючись і далі спокійний, проте саме спокій стривожив Шеремета дужче, ніж якби Федір роздратовано гаркнув: — Мудро, кажеш? А люди? Жінки, діти, старі? Ти ж сам сказав: матросня вирізала купу народу в Києві за кілька днів. Скажеш, багато їм треба часу, аби спалити і знищити Трипілля разом із людьми? Дня забагато буде, ось що я тобі скажу! Тут комуністам ніхто живий непотрібен. Земля під ногами горітиме, тому для них найкраще — гасити пожежу зустрічним вогнем. Знаєш, як ліс гасять, коли загоряється? Людей виріжуть, хати на попіл. Дуже їм намуляло наше Трипілля… Ох, дуже…

— Ти не перебільшуєш?

У Шеремета це вихопилося. Хоч відповідь він знав і сам.

— Хіба ж тільки Трипілля?.. Губернія гуде, Артеме. Повсталі села в них у тилу. Тим часом як вони змушені воювати відразу на кілька фронтів. Тому Зелений та інші отамани для кацапні, що запалений ґніт нижче спини. Треба придушити всіх разом. І ти чоловік не дурний, сам усе чудово розумієш.

— Про інші села… Теж полонені виказали?

— Далися тобі ті нещасні бранці! — відмахнувся Палій. — Вони самі всього не знають і не можуть знати. Лише виказали, яке завдання поставили їм. Ще й просилися, щоб не вбивали. Ні, все інше — то вже здогади Зеленого. Наша розвідка теж щось та й приносить. Складається така невесела картинка. Але відступати й кидати тут людей отаман не буде категорично. Сказав, як сокирою врубав. Частина сотників за ним потягла, і я гадаю: правильно.

— Лишатися, приймати нерівний бій — так само втрачати людей.

— Боронитися — отак це зветься. Може, встоїмо. У нас на Дніпрі — броньовані пароплави. Береги під охороною, водою не підійдуть. Хіба розгорнуть широкий наступ усіма шляхами. Але й тоді… Словом, Зелений постановив так: якщо відступимо, то військо, може, збережемо й примножимо, однак вертатися вже не буде куди і боронити не буде кого. Ще невідомо, коли все почнеться, — Федір легенько ляснув Шеремета по плечі. — Тепер ясно, чому в тебе може бути багато діла найближчим часом?

— Упораюся.

— Головне — ти готовий до такого, Артемку. Тільки селом чуток не пускай… Тітку Григоренчиху знаю добре. Язик — як мітла в чорта. Тут — таки рознесе, що нас убивати їдуть. Тоді отаманові доведеться ще й від своїх, переляканих, відбиватися.

Сказавши все, що вважав за потрібне, Палій повернувся, ладнаючись іти у своїх справах.

— Федоре…

— Га? — озирнувся той через плече.

— То з бранцями що там?

— А що з ними? Вивели за село, на кручу, та й розстріляли. Кому вони треба, ще годувати…

3

Почалося скоро — швидше навіть, ніж думав Шеремет.

Коли вранці пролунав перший вибух, він саме робив у дворі гімнастику. Практикував нечасто, то запалюючись, то холонучи до фізичних вправ. Востаннє мучив тіло ними