Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

Злості додавали відомості, що надходили з Києва. Повстанська розвідка часом приносила сторінки або цілі більшовицькі газети, де друкувалися розстрільні списки. Страчували полонених повстанців. І не лише з загонів Зеленого. Та на своїх і чужих тут загиблих не ділили, сиплючи прокльони комунякам, тільки — но дізнавалися про нових жертв чрезвичайки.

Одначе нового нападу повстанці не планували. Після невдалої київської операції зеленівці збиралися міцніше тримати глуху оборону, аніж серйозно готувати ще один наступ. Очевидно, подумав Шеремет, того вимагала певна військова стратегія отамана. Або, чого теж не можна відкидати, вичікувальна позиція Києва.

Артем, навіть мобілізований, одягши форму і попрацювавши у військовому шпиталі, все одно не вважав себе за людину військову. Попри пережите за останні місяці він не був готовий кардинально змінити свої переконання і взятися до зброї, бо й надалі волів робити своє діло. Скільки стане сили.

До того ж він погано знався на стратегіях партизанської війни. А саме її, здається, обрав Данило Зелений. І не тільки він, а й решта повсталих отаманів. Але навіть Артемового досвіду вистачало, щоб зрозуміти: довго таких селянських республік більшовики поруч себе не терпітимуть. Тож кожен день, прожитий більш — менш спокійно, невпинно наближав час, коли влада почне наступ не лише на бунтівне Трипілля, а й відразу на всі повсталі повіти.

Тим — то, помітивши метушню довкола штабу, Шеремет стер із себе усмішку, що її мимоволі викликав героїчний Семенів вигляд, глянув на сповнене серйозності Палієве обличчя і насторожився. Тим часом Середа відмахнувся й від Федора:

— Тут не так важливо, чи клює карась, чи не клює! Головне — сиди собі з вудкою, наче звичайний чоловік. Знаєш, є такі, що люблять ходити берегом від рибалки до рибалки, пхати кругом свої носи, питати, чи є рибка, чи ловиться. А потім, ніби знехотя, затягають у розмову. Починають розпитувати, хто, звідки, де, що, скільки, чого…

— Черв'як, — серйозним тоном докинув Остап Романюк, рябий, з підсмаленими від цигарок краями густих вусів; його старший брат служив священиком у сусідньому селі.

— Хто черв'як? — Семен спочатку здивувався, а потім зиркнув на рябого підозріло, спідлоба.

— Ти. Ну, як черв'як. Наживка, що її на гачок чіпляють, — охоче пояснив Романюк. — Сидиш собі на березі або десь за кущами. Вудка в руці. І неясно, хто кого ловить: ти карасів на черв'яка чи сам, як той черв'ячок, шпигунів. Це я так пояснюю, хлопче. Бо не всі розуміють тактики.

Не лише Артем до ладу не второпав, чи то кепкує рябий з Середи, а чи дійсно думає, що ніхто тут нічого не розуміє. Мабуть, усе ж таки перше, бо повстанці загули, підтримуючи Остапа й підбадьорюючи заразом Семена: мовляв, молодець, кажи ще, хлопче. Відчувши, що його таки шанують, хлопець ще ширше розправив плечі.

— От і я про це. Сиджу, значить, ловлю на живця. Мо', хто клюне. Коли це виходять двоє. Один — старший, другий — молодший, десь такий, як я. Помітили мене, підступили, поздоровкалися, те та се. Питають, як рибка, чи добре ловиться. Ніби місця шукають, придивляються. Самі, кажуть, із Дмитровичів, аж чую: клює рибка!

— Чого так? — вирвалося в Шеремета.

— Де ми, а де Дмитровичі! — вигукнув хлопець, якого знову підтримав гурт, дружнім гудінням схваливши його пильність. — Чого б це вони по рибку аж сюди, до нас, забрели? А ходять же попід берегом, зирять на кручі. Не інакше, як винюхують щось. Придивляються, де в нас тут пости з човнами. То я й питаюся в них: з Дмитровичів, значить? У мене там свояк, знаєте такого? І придумую прізвище з голови. Старший каже: ні, мовляв, такого не знаю. А молодий ну його сіпати: та як, у нього ж хата біля млина! Е — е, думаю, хлопці, кудись вас не туди понесло. Насторожили ви мене. Нічого, далеко не зайдете, — Семен переступив з ноги на ногу, поправив папаху, збивши її ближче до потилиці. — Заговорив з ними, про щось питаю. Аж бачу: вудка тільки в одного, молодшого. Старший узагалі не дуже говіркий, усе товариша смикає, щоб іти геть. Та йдіть собі, думаю. І пустив.

— Відпустив? — перепитав Романюк, і в його очах Шеремет прочитав іронічні вогники. — Зовсім?

— Ви дасте доказати чи ні? Совість майте! — певно, до Середи поволі стало доходити, що старші глузують з нього. — Вони пішли собі. Я вудку кинув — і за ними. Нікому з наших знаку не давав, сам хотів накрити їх. Крався попід берегом, але вони, гади, почули…

— Тупав, мабуть, мов кінь, — озвався Палій, уже не ховаючи посмішки.

— Чого причепився до нього? — гримнув Василь Сивий, що був і справді сивий, зробившись таким у шпиталі, де його відволодали після поранення на німецькому фронті, під Брусиловом. — Відзначився чоловік, двох шпигів вистежив і розкусив! Хіба є різниця, як ми їх потім скрутили?!

— О! Уже ми! — крекнув Романюк.

— Скажіть їм, дядьку Сивий! — аж тепер хлопець несподівано навіть для себе збився на звичайну образу. — Ви ж там так само були!

— Та був, слава Богу! — сивий повстанець виступив уперед. — Почув крики, схопив гвинторіза. Погнав туди, свиснув. Наших секретів уздовж берега було трохи. Та поки добігли, ті двоє мало не забили хлопака! Він же на них, бач, з револьвером поліз, тут же. Обігнав трошки, кинувся навперейми, дулом махає. Це ми пізніше дізналися.

— Хотів захопити! — Семена, здавалося, серйозно ображало іронічне ставлення старших до його героїзму. — Чого перед ними гратися в театр! Треба першим показувати силу!

— Вояк. Один проти двох, — буркнув рябий.

— Зате я ризикнув!

— Як вони ще не пристрелили тебе, Семене…

— Я молодшого відразу з ніг збив! Поки ми качалися, старший крутився поруч! Придивлявся, як би мені по голові вшкварити. Стріляти, мабуть, боявся.

— А отут правда! — кивнув Сивий. — Ми потім труснули ту парочку. Вони таки нюхали кругом, агенти губчека. Відчували: наш Семен там не сам. Тому теж не стріляли, хотіли впоратися так. Не подумали, сучата, що наші секрети близько. Та й Семен отак, сторч головою, не поліз би.

— Це все, що ви в них змогли випитати? — поцікавився Шеремет.

— Іншого хай добиваються від них у штабі в Зеленого! — відрубав Сивий. — То ми з ними розбалакалися, поки вели сюди. Вони, як з'ясувалося, не просто чужі. Навіть, чуєте, не з нашого повіту. Звідкілясь з — під Харкова привезли.

— Навіщо? — не зрозумів Артем.

— Тут іще пошукати треба того, хто б на комуняк отак робив! Як кого