Читати книгу - "Бог Світла"

І тільки зрадливі подряпини на платівці замка говорять про те, що дехто і справді намагався проникнути в пекельне нутро. Одначе знаряддя, яке знадобилося б, аби впоратися з величезними дверима і висадити їх, неможливо ні підняти сюди, ні примістити поряд. Стежка, що видирається вгору до Пекельного Колодязя, на останній сотні метрів звужується кроків до десяти, а на тій приступці, що лишилася від колись широкого скелястого виступу навпроти дверей, тепер могло б уміститися, скупчившись, не більше шести чоловік.

Оповідають, що Панналал Мудрий, вигостривши свій розум медитацією та загартувавши його всілякими подвигами аскетизму, розгадав таємницю хитромудрого замка, увійшов до Пекельного Колодязя і провів день і ніч у надрах гори. Звали його відтоді Панналал Божевільний.

Вершина гори, знаної як Чанна, що ховає в собі лиховісні двері, височіє на відстані п’яти днів дороги від невеликого поселення далекого північного королівства Мальва. Те найближче до Чанни гірське сільце не має навіть назви, бо люті та незалежні люди, що там живуть, не мають аніякісінького бажання, щоб їхнє поселення з’явилося на картах збирачів податків тамтешнього раджі. Про раджу досить сказати, що він середніх літ і середнього зросту, хитрий, гладкий, ні надміру побожний, ні надто знаменитий — і казково багатий. А багатий тому, що підданців своїх обкладає великими податями. Коли підданці його починають нарікати і по краю гуляє чутка про майбутнє повстання, він оголошує війну одному з сусідніх князівств і подвоює податки. Якщо його військо зазнає поразок, він страчує кількох генералів і посилає свого Міністра Миру домовлятися про мирну угоду. Коли ж війна йде успішно і він неждано перемагає, то накладає на противника данину буцімто за ту образу, що, мовляв, і спричинила війну. Правда, зазвичай усе кінчається перемир’ям, а підданці його, озлоблені на війну і поразки, примиряються врешті з високими податками. Ім’я раджі — Відегха, і в нього цілий виводок дітей. Він любить граків — за те, що їх можна навчити співати непристойних пісеньок; любить змій і час від часу годує їх граками, які не запам’ятовують мелодій; любить грати в кості. Дітей він не дуже-то любить.

Пекельний Колодязь починається з важезних дверей у серці височенного гірського громаддя, і то найпівнічніший закутень князівства Відегхи, далі за яким уже не знайдеш краю, заселеного людьми. І, починаючись там, спіраллю в’ється вглиб, штопором вгвинчується в надра гори Чанни, свердлом вгризається в просторі печери й тунелі, в незнані людьми підземні лабіринти, що тягнуться глибоко під гірським пасмом Ратнагарі, прохромлює підземну безодню, сягаючи коренів цього світу.

До цих дверей і добувся мандрівник.

Вдягнений він був просто, подорожував самотою і, здавалося, добре собі уявляв, куди йде і що робить.

Видираючись угору похмурим урвищем, він тримався стежки, що вела на вершину Чанни.

Більшу частину ранку він згаяв на те, щоб дістатися до своєї мети — до дверей. Зупинившись нарешті перед ними, він трохи передихнув, випив води з фляги, втер уста затиллям долоні і посміхнувся.

Потім він умостився, прихилившися спиною до дверей, і перекусив. Закінчивши їсти, позбирав листя, в яке були загорнуті харчі, і кинув його вниз; довго дивився, як воно падає, погойдуючись туди-сюди на повітряних течіях, аж поки щезло з очей. Тоді він дістав люльку і запалив.

Перепочивши, він підвівся і став лицем до дверей.

Рука його лягла на платівку замка, пальці заворушилися в повільному магічному танку. Коли він востаннє натис на платівку й відвів руку, зсередини, з-за дверей, забринів самотній мелодійний звук.

Тоді він ухопився за кільце і щосили потяг на себе, аж повипиналися м’язи у нього на плечах. Двері почали відчинятися — спочатку неквапом, а тоді швидше. Він сахнувся вбік, і вони розчахнулися навстіж, сягнувши за край гірського виступу. На внутрішній частині дверей було припасовано ще одне мідяне кільце, таке саме як ззовні. Він упіймав його, коли двері відчинялися, і, щосили впираючись п’ятами в скелю, пригальмував важезну стулку, аби вона не відлетіла туди, де він не зміг би до неї дотягтися.

Хвилею теплого повітря війнуло з отвору в нього за спиною.

Він увійшов, зупинився лише для того, щоб запалити один із багатьох смолоскипів, що ними запасся на дорогу, і знов зачинив за собою двері. Далі рушив уперед коридором, який поступово ширшав.

Долівка різко пішла під ухил, і через сотню кроків склепіння було вже так високо над головою, що його не стало видно.

А через дві сотні кроків він опинився на краю колодязя.

Тепер звідусіль його оточувала непроглядна пітьма, пропалена лише вогнем його смолоскипа. Стіни пощезали — крім однієї позаду і трохи праворуч. Попереду за кілька кроків кінчалася й долівка.

Поза її краєм зяяло щось схоже на бездонне провалля. Роздивитись його він не міг, але знав, що за контуром воно майже округле і, що далі сягає вглиб, то ширшає в обводі.

Він спускався кам’янистою стежкою, що в’юнилась по обводу колодязя, і відчував, як з глибини підіймаються теплі хвилі повітря. Не природа витворила цю стежку, то було очевидно, незважаючи на її крутизну. Була вона вузька і небезпечна, в багатьох місцях посічена розколинами і подекуди завалена скелястими уламками. Але її послідовний, незмінно спіральний ухил говорив про те, що за всім цим криється якась мета і якийсь план.

Обережно спускався він цією уступистою стежкою. Праворуч од нього була стіна. Ліворуч — порожнеча.

Минуло, здавалось, сто років та ще півстоліття, перше ніж він угледів далеко попереду крихітний миготливий вогник, що завис у повітрі.

Стежка його, одначе, кривуляла за вигином стіни, отож незабаром світлячок опинився вже не прямо попереду, а під ним і трохи праворуч.

Ще один вигин кам’янистої стежки — і світлячок замерехтів знову попереду.

Коли він проминав нішу в стіні, де крився вогник, в мозку йому залунав голос:

— Звільни мене, повелителю, і я покладу до ніг твоїх увесь світ!

Але він навіть не уповільнив ходи, не глянув на подобу обличчя, що промайнуло в ніші.

Тепер в океані пітьми, що розкинувся біля його ніг, було видно все більше вогників.

Колодязь дедалі ширшав. Він був повен сяйливих і мерехтливих, наче пломені, вогнів, але то були не пломені; був повен істот фантастичних форм, облич, напівзабутих образів. І кожне, коли він проходив мимо, волало:

— Звільни мене! Звільни мене!

Але він не зупинявся.

Нарешті він дістався до дна колодязя і пішов по ньому, пробираючись між уламками скель і каміння, перестрибуючи через розколини,