Читати книгу - "Бог Світла"

ти перестанеш потурати її меті, вона одразу дасть тобі відкоша, Боже Смерті. Я кажу тобі це не тому, що ми вороги, а радше як чоловік чоловікові. Я знаю, що кажу. Повір мені. Тобі, либонь, не пощастило, Ямо, адже ти не побув молодим і не пізнав першого кохання у весняну пору своєї юності… Мораль же моєї маленької нагірної проповіді така: навіть люстро не здатне показати тебе такого, який ти є, якщо ти не хочеш бачити. Аби переконатися в слушності моїх слів, піди разочок наперекір її забаганкам, бодай у дрібниці, і ти побачиш, як швидко вона зреагує і в який спосіб. Що ти робитимеш, коли твоя власна зброя обернеться проти тебе, Смерте?

— Ти вже скінчив? — спитав Яма.

— Майже. Проповідь — це застереження, і я тебе застеріг.

— Не знаю, в чому твоя сила, Саме, але бачу, що та твоя здатність захищає тебе зараз, роблячи невразливим проти мого смертоносного погляду. Вважай, що тобі пощастило, бо я ослабнув…

— Я так і вважаю, адже голова моя мало не лусне від болю. Кляті твої очі!

— Настане день, коли я знову випробую твою силу, і якщо навіть тоді вона виявиться для мене нездоланною, ти загинеш того ж дня. Якщо не від мого Атрибуту, то від моєї шаблі.

— Якщо це виклик, то я, мабуть, не поспішатиму його прийняти. А до наступної спроби пропоную тобі послухатися моєї поради й переконатися в правдивості моїх слів, аби діяти напевне.

Поки все це відбувалося, Яма загруз у піску вже вище колін.

Сам зітхнув і спустився зі свого сідала.

— До цього валуна веде лише одна безпечна стежка, і нею я й виберуся звідси. А тепер скажу тобі, як порятувати своє життя, коли ти не надто гордий. Я наказав ченцям прийти сюди мені на підмогу, якщо вони почують благальні крики. Я вже тобі сказав, що не збираюся кликати по допомогу, — і не збрехав. Але раптом ти їх покличеш отим своїм гучним голосом, вони встигнуть прибігти раніше, ніж тебе засмокче надто глибоко. Вони витягнуть тебе на твердий ґрунт і не завдадуть тобі ані найменшої шкоди, бо такий їхній Шлях. Мені симпатична думка про те, що Бога Смерті вирятують ченці Будди. На добраніч, Ямо. Пора мені розпрощатися з тобою.

Яма всміхнувся.

— Настане й інший день, о Буддо, — промовив він. — Я його дочекаюсь.

Тікай же тепер так шпарко і так далеко, як тільки зможеш. Світ замалий для тебе, щоб сховатися од мого гніву. Я йтиму за тобою назирці, і я навчу тебе просвітлення — чистим пекельним полум’ям.

— А поки що, — мовив Сам, — раджу тобі виблагати в моїх послушників допомоги або опанувати нелегке мистецтво дихати тванню.

І він попрямував через поле навпростець, а спопеляючий погляд Ями пік йому спину.

Вибравшись на дорогу, він обернувся.

— Там, на Небесах, — запропонував він, — можеш сказати, що я відлучився, що мене викликано з міста у справі — задля ділової угоди.

Яма не відповів.

— Адже час мені подбати про зброю, — додав Сам наостанку, — і то вельми своєрідну зброю. Отож як будеш мене шукати, прихопи з собою і свою приятельку. Раптом їй припаде до вподоби те, що вона побачить, то, може, переконає тебе перекинутися до мого табору.

І він рушив своєю дорогою, ідучи крізь ніч і посвистуючи, а згори йому світив місяць білий та місяць золотий.

IV

Оповідається про те, як Бог Світла спустився в Колодязь Демонів, аби укласти угоду з верховодою ракшасів. Діяв він чесно, але Ракшаси — вони завжди ракшаси. Тобто зловмисні істоти, що мають велетенську силу, швидкоплинний життєвий цикл і здатність змінювати свій зовнішній вигляд як тільки їм завгодно. Знищити ракшасів майже неможливо. Найдужчий для них тягар — відсутність справжнього тіла; найвища чеснота — правдивість в азартних іграх та чесність у гральних боргах. Вже одне те, що Бог Світла пішов до Пекельного Колодязя, свідчить, мабуть, що в своєму занепокоєнні долею світу він опинився на межі розпачу…

Коли боги і демони, ті і ті нащадки Праджапаті[35], вступили у протиборство межи собою, вхопилися боги за життєвий принцип, Удгіту, гадаючи, що з його допомогою візьмуть гору над демонами.

Почали вони поклонятись Удгіті як носові — адже через нього діє цей принцип, — але демони вразили його злом. Отож носом вдихають і пахощі, і сморід — бо його вражено злом.

Почали вони поклонятись Удгіті як словам, але демони вразили їх злом. Отож ними сіють і те і те: правду і кривду, — бо вони вражені злом.

Почали вони поклонятись Удгіті як окові, адже через нього діє принцип життя, але демони вразили його злом. Тому ним бачать і те і те: красу і потворність, — бо його вражено злом.

Почали вони поклонятись Удгіті як вухові, але демони вразили його злом. Отож ним чують і те і те: добре й лихе, — бо його вражено злом.

Тоді почали вони поклонятись Удгіті як розуму, але демони вразили його злом. Тому породжує він думки гожі, правдиві, добрі, але й негожі, лицемірні, порочні, — бо його вражено злом.

Чхандог’я Упанішада (І, 1–6)

Стоїть Пекельний Колодязь на вершечку світу і спускається вглиб до самісіньких його коренів. Такий же він, мабуть, старий, як і цей світ, а коли й ні, то з його вигляду цього не скажеш.

Починається він на вході, там, де Перші поставили двері з воронованої криці, тяжкі, як гріх, заввишки з три людські зрости, а завширшки удвічі менше. Двері ці завтовшки з лікоть, на них мідяне кільце завбільшки з людську голову і хитромудрий замок-платівка, де викарбувано такі суворі слова: «Іди геть звідси. Тут тобі не місце. Якщо спробуєш увійти, то лише змарнуєш зусилля і будеш проклятий. Якщо ж усе-таки прихитришся ввійти — не нарікай, адже тебе попереджено, і не набридай нам своїми передсмертними молитвами». Ще й підписано: «Боги».

Місцина ця лежить на самісінькому вершечку височенної гори, званої Чанна, в самій серцевині недосяжного гірського пасма, званого Ратнагарі. Там вічно біліють сніги й шубки з веселок міняться на спинах льодяних бурульок, що проростають з крижаних шапок стрімкого бескиддя. Повітря там гостре як меч, а небо світиться, мов котяче око.

Дуже рідко чиясь нога ступала на стежку, що веде до Пекельного Колодязя. Якщо хто і забирався сюди, то здебільше з цікавості, позирнути й переконатися, що ті велетенські двері — не вигадка; коли ж вони вертались додому