Читати книгу - "Завоювання Плассана"

— Який чудовий вечір! — щодня казав Муре. — Тут значно приємніше, ніж у їдальні. Ви дуже добре робите, що виходите подихати свіжим повітрям… Гляньте, — зірочка покотилась! Ви бачили, пане абат? Десь я чув, що це святий Петро запалює там, нагорі, свою люльку.

Він сміявся. Марта сиділа серйозна, збентежена цими жартами, якими він псував враження від широкого неба, що розстелялося перед нею між грушами пана Растуаля і каштанами сунрефектури. Іноді він удавав, ніби не знає, що Марта ходить до церкви, і казав абатові, що спасіння всіх членів сім’ї він покладає на нього. Бувало, він не починав жодної фрази інакше, як удавано добродушними словами: «Тепер, коли моя дружина ходить на сповідь…» Коли, нарешті, йому набридала ця тема, він починав прислухатися до того, що говориться в садах у сусідів. Він розрізняв голоси, які приносив легкий нічний вітерець, тим часом як останній відгомін з Плассана завмирав десь удалині.

— Оце, — казав він, наставивши вуха в бік сунрефектури, — голоси пана де Кондамена і лікаря Порк’є. Мабуть, вони глузують з подружжя Палок… А чули ви фальцет пана Делангра, він сказав: «Пані, час іти додому, повітря свіжішає». Чи не здається вам, що в цього куцого Делангра завжди такий вигляд, ніби він проковтнув галушку?

І він повертався в бік саду Растуалів.

— У них, здається, нікого немає, — казав він далі, — я нічого не чую. Ах, ні, обидві дуринди сидять біля фонтана. Коли старша говорить, можна подумати, що у неї в роті повно камінців. Щовечора вони добру годину базікають тут. Якби вони розповідали одна одній про освідчення, які їм. зроблено, то на це багато часу не треба було б… А, всі вони тут! Он абат Сюрен, у нього голос, як флейта, а абата Феніля можна було б використати в страсну п’ятницю замість тріскачки. В садок Растуалів їх набирається до двадцяти чоловік, усі мовчать, і ніхто нічого не робить. Я думаю, що вони сідають тут, щоб підслухувати, про що ми говоримо.

На всю цю балаканину абат Фожа і Марта відповідали короткими фразами, коли він звертався безпосередньо до них. Звичайно ж вони, підвівши голови, витали десь далеко, у височині. Якось увечері Муре задрімав. Тоді вони почали розмовляти пошепки, схилившись головами одне до одного. А за кілька кроків від них пані Фожа, склавши руки на колінах, уся насторожившись і широко розплющивши очі, але нічого не чуючи і не бачачи, неначе охороняла їх.

X

Минуло літо. Абат Фожа, здавалось, нітрохи не поспішав використати свою чимдалі більшу популярність. Як і раніше, він замикався в будинку Муре, втішаючись відлюдністю садка, куди нарешті почав виходити і вдень. Повільно, опустивши голову, він походжав по алеї вздовж огорожі, читаючи свій требник. Іноді він згортав книжку і ще більше уповільнював ходу, ніби поринувши в якісь глибокі роздуми. Муре стежив за ним; врешті його охопило глухе роздратування: цілими годинами ця чорна постать стовбичить перед очима, ходячи сюди й туди за його фруктовими деревами.

— Наче ти не у себе вдома, — бурчав він. — Не можу тепер підвести очей, щоб не побачити цієї сутани… Він скидається на ворона, цей молодець, і очі у нього круглі, наче когось підстерігають або щось підглядають. Не дуже я вірю в його безкорисливість.

Тільки на початку вересня приміщення для Притулку пречистої діви було готове. Роботи в провінції тягнуться без кінця. Треба сказати, що дами-патронеси двічі примушували пана Льєто переробляти плани по-їхньому. Коли будинок був переданий комітетові, дами-патронеси нагородили архітектора за його старання найлюб’язнішими похвалами. Все їм було до вподоби: просторі зали, широкі коридори, двір, обсаджений деревами і прикрашений двома невеличкими фонтанами. Пані де Кондамен була в захваті від фасаду, оздобленого за її планом. Над дверима на чорній мармуровій табличці золотими літерами були написані слова: «Притулок пречистої діви».

З нагоди відкриття притулку було влаштоване дуже зворушливе свято. Прибув сам епіскоп зі своїм причетом, щоб особисто ввести в заклад сестер громади св. Йосифа, які мали обслуговувати притулок. Зібрано було на вулицях старого кварталу до п’ятдесяти дівчат віком від восьми до п’ятнадцяти років. Щоб їх прийняли до притулку, батькам досить було заявити, що робота змушує їх на цілі дні відлучатися з дому. Пан Делангр виголосив промову, яка викликала гучні оплески; він довго і пишномовно пояснював, що це буде притулок зовсім нового типу. Він назвав його школою високої моральності і праці, «де молоді створіння уникнуть гріховної спокуси». Всі помітили в кінці промови тонкий натяк на те, що справжнім творцем цієї ідеї був абат Фожа. Він був там серед інших священиків. Його поважне обличчя лишилося, як завжди, спокійне, коли всі очі звернулися до нього. Марта, яка сиділа на естраді серед дам-патронес, почервоніла.

Коли церемонія закінчилася, епіскоп побажав оглянути весь будинок. Незважаючи на явне незадоволення абата Феніля, епіскоп звелів покликати абата Фожа, який ні на мить не зводив з нього своїх чорних очей, і попросив супроводити його, додавши голосно і з усмішкою, що кращого, більш обізнаного із справою провідника він не міг би знайти. Ці слова облетіли всіх присутніх, які вже розходились, а ввечері весь Плассан обговорював вчинок епіскопа.

Комітет дам-патронес залишив одну кімнату для себе. Вони запропонували епіскопові закусити, він з’їв шматочок бісквіта і випив чарочку малаги; для кожної дами у нього знайшлося ласкаве слово. Це сприяло щасливому завершенню побожного свята, бо і перед церемонією, і під час її між дамами, самолюбство яких було уражене, виникли якісь непорозуміння. Тонкі компліменти монсеньйора Руссело відновили їхній добрий настрій. Коли вони залишились самі, всі погодились на тому, що все обійшлося дуже добре, вони не переставали вихваляти добрість і люб’язність прелата. Одна тільки пані Палок сиділа бліда від злості: розсипаючи свої компліменти, епіскоп зовсім забув про неї.

— Ти мав рацію, — розлючено сказала вона чоловікові, коли вони повернулися додому, — в їхніх безглуздих витівках я була жалюгідним цуциком. Чудова думка зібрати докупи цих зіпсутих дівчат! Я віддавала їм весь свій час, а цей бовдур епіскоп, який тремтить перед кожним священиком, не знайшов для мене жодного слова подяки!.. Хіба пані де Кондамен зробила хоч що-небудь! Вона тільки хотіла показати свої туалети, ця колишня… Ми ж добре знаємо, хто вона така, правда? Скінчиться тим, що нам доведеться розказати такі історії, від яких нікому не буде весело. Але нам самим нічого ховати… А пані Делангр і пані Растуаль! Дуже