Читати книгу - "Бурелов"

— Батьку! — скрикнув він. — Це ти?

— Ти… ти… ти… — залящало в лісі.

Живчик здригнувся. Серце в нього обкипало кров’ю. Ніде ані лялечки — нема зараз і не буде ніколи. Краєчком ока він бачив, як до нього шкіряться, як його кривлять глумливі пики, але вони пропадали, досить було повернутися до них обличчям. Тільки й лишалося по них, що примарні кучеряві пасма туману. Він був сам. Сам-самісінький.

А все ж, коли він, не перестаючи крутити головою, продовжував свої самітницькі мандри, відчуття, що за ним сочать, не пропадало. Думка про це ненастанно свердлувала йому мозок.

— Отут, — чувся якийсь шепіт. — Тут! Тут! — Чи то лише перші подмухи вітерцю, теплі та підлазисті, овівали вікодавні дерева?

Живчикові паморочилася голова, він був украй розгублений і не йняв віри тому, що чули його вуха та бачили очі. Дерева розгойдувалися, їхнє гілля п’ялося до нього, їхні довгі дерев’яні пальці хапали за одяг, смикали за чуба.

— Дайте мені спокій! — лементував Живчик.

— Спокій… спокій… — озивалися луною його слова.

— Я не хочу залишитись тут назавжди! — репетував він.

— Назавжди…

Живчик надів залізну рукавицю і вихопив із піхов батькового меча. Стискаючи держака, він ще гостріше усвідомив себе Живчиком, сином Захмарного Вовка. Присмерковий ліс змушував удатися до найдійовішого способу не забувати про це. Але меч оживив і згадку про злочин, згадку, що палила соромом.

Захмарний Вовк звинувачував Сліво Спліта у підслухах та в тому, що він затяг Живчика на борт «Бурелова». Але Живчик знав, що все було зовсім не так. Він пішов доброхіть. Ба більше, саме він зізнався юді-стерничому, що Захмарний Вовк — його батько, оголивши найвразливіше капітанове місце. З таким самим успіхом він міг би вгородити йому ножа у спину.

— Я не навмисне, — бурмотів він. — Далебі! О, батьку, прости мені моє злісне невігластво, мою несусвітню дурість, мою цілковиту бездумність…

Вогненні очі та блискучі зуби виринули з сутінків і знову зависли на узбіччі його зору. Звівши руку в залізній рукавиці, Живчик різко стукнув нею себе по голові. Надто довго думати про бездумність у Присмерковому лісі не випадало.

Опускаючи руку, він спостеріг, як по гладенькій поверхні рукавиці ковзає тонкий шар пороху і скапує з металевих пальців, мов рідина. Власне, тільки завдяки цій залишеній у нього обладунковій деталі він знав: зустріч із рудим лицарем аж ніяк не плід його уяви.

— Ти шукаєш бурефраксу, — втокмачував собі Живчик, знову пускаючись у дорогу. — Ти шукаєш екіпажу «Бурелова»… ти шукаєш виходу.

Він дибав без упину. Дибав, дибав і дибав. Весь поринувши у себе, Живчик зовсім не помічав часу. Він забув про голод. Забув про спрагу. Забув про втому. А все ж, поки він, скутий чаклунським заціпенінням, невпинно пробирався хащею, коли яскраво освітленою, а коли зануреною в тінь, на душі ставало чимраз маркітніше.

— Присмерковий ліс, — пирхнув він, — ліс нічних привидь — ось правдиве його ім’я.

Вітер шугав тепер вище, густо шелестів верховіттям і припосилав донизу на сяйливу землю зливу іскрявих кристалів, звіяних із листяного покриву. Живчик тільки знай витріщав очі, загіпнотизований видовищем цього казкового іскріння. А коли кристали «пролилися», до нього дійшло, що він чує звук — легенький і ніжний — подібний до тихого дзвону бубонців на вітрі.

Коли він гучнішав, Живчик зупинявся і наслухав, схиливши набік голову. Що могло породжувати таку солодку, таку мелодійну музику? Здавалося, вона долинала зліва.

— Я Живчик, — нагадав він собі, скидаючи вгору меча, затиснутого у панцерній жмені. — Я мушу звідси виблукати. Я не маю охоти уподібнюватися до рудого лицаря.

— … уподібнюватися до рудого лицаря, — озивався ліс шепітливою луною.

Живчик ішов на неземну музику, пробираючись крізь лісові нетрі та підлісок, і відчайдушно намагався не вважати на репет, що лящав десь удалині, навіваючи зневіру. Прямо поперед нього мерехтіло, пробиваючись крізь морок, яскраве сріблясте світло. Живчик пустився бігти. Він нетерпляче прорубував собі мечем прохід у підліску, а рукавицею відгортав пругкі стебла повзучих рослин із гострим як бритва листом. Відстань дедалі скорочувалася. Війнуло солодкавим духом мигдалю. Світло стало яскравіше, бренькітлива музика погучнішала.

А тоді він уздрів дивовижу…

Ось він, омріяний кристал! Височенний і величний, одним своїм кінцем він глибоко вгруз у землю, а другим, кривулясто знесеним високо д’горі, підпирає небо. Саме оцей жмут блискавиць, тепер уже затвердлий, Живчик споглядав у той мент, коли ним розродилася Велика буря.

Живчикові заперло дух.

— Бурефракс! — прошепотів він.

Зблизька жмут блискавиць видавався ще дивогляднішим, ніж він собі уявляв. Без найменшого ґанджу, не закаляний жодною пляминкою і гладенький, як шкло, він пульсував пречистою, сліпучо-білою яснотою. Гук, нараз осяяло його, долітав із вершка зазубленого жмута, знесеного високо над його головою.

— Він лускотить, — тривожно пробуркотів він. — Його маківка кришиться.

Раптом згори долинув голосний звук, достоту, наче бемкнув дзвін, і здоровенний уламок кристалу загув униз просто на Живчика разом із цілою зливою крихітних світних друзок. Відсахнувшись назад, хлопець гримнув додолу і з жахом зорив, як уламок глухо гупнув на землю, збивши хмару рудої куряви акурат там, де він щойно стояв.

Знову немовби заграло у дзвін, і двоє нових, іще більших кусманів бурефраксу бухнули край першого. Усі три так глибоко повгрузали в землю, що незабаром вона їх поглинула до решти.

— Вони зариваються, — сяйнуло Живчикові.

Певна річ, він пам’ятав, що у кромішній пітьмі дрібка бурефраксу стає завважки як тисяча залізних дерев, а тепер міг бачити, що це означає на ділі. Страхітлива вага зануреної в пітьму підземної частини кожного гігантського кусмана кристалу тягла вниз його всього.

Гуп, гуп, гуп. Гуп. Гуп-гуп. Гримнуло ще кілька брил. Живчик позадкував навсидячки, потерпаючи, як би один із них не приземлився просто на нього. Деякі брили були не надто великі. А деякі — гігантські. Всі вони заривалися у ґрунт на місці свого падіння — западалися глибоко вниз, у кромішню пітьму.

Відтак, під громову симфонію розкришування, жмут блискавок нахилився, і на очах у Живчика так само почав занурюватися. Власне, через осідання кололася і тріщала верхівка — і що більше