Читати книгу - "Бурелов"

class="p1">Глухий, зубожілий і безхатній, Форфікюль опустився так, що далі нікуди. Нікому не потрібний, а надто Матінці Товстобрюхперо, яка — він знав — тепер на нього і не глянула б, ночоблуд сидів скулиніг на благенькому килимку, голова в закривавлених бандажах, і спостерігав за добрими мешканцями Нижнього міста, що сновигали мимо, заледве ковзаючи по ньому поглядом.

— Подайте не минайте! — монотонно погукував він і бряжчав своєю олив’яною квартою. — Прошу дуже, порятуйте бідну душу, безталаннішу за вас самих!

Однак же його слова влітали у вуха не менш глухі, ніж його власні. По восьмигодинному старцюванні у кварті торохтів лише мідяний ґудзик, якого він сам укинув туди вранці. На спаді сонця Форфікюль уже лагодився залишити своє місце, коли нарешті хтось біля нього пристав.

— Подайте кілька дрібняків, — заквилив Форфікюль.

— Кілька дрібняків? — стиха перепитав новоприбулий. — Ходи зі мною, і я зроблю тебе таким багатирем, що з тобою не зрівняється жоден дукач!

Форфікюль мовчав як риба: він не чув жодного слова. Сліч — не мавши охоти випробовувати міць своїх голосників, повторюючи пропозицію — присів перед ним навпочіпки і потер палюхом одної руки об середульший палець другої. Форфікюль звів очі і прикипів ними до дрібногоблінових губів.

— Гроші, — вирік Сліч. — Багатство. Скарби. Гайда зі мною.

Якби Форфікюль потрапив чути Слічові думки — чи навіть голос тамтого — він одразу розпізнав би в ньому безчесного гобліна, винуватця загину сіромашного живолупа Тужня. Але Форфікюль не чув тепер ні того, ні того. Він, мов та дитина, узяв слова усміхненого гобліна на віру. Ночоблуд зіп’явся на ноги, запхав брудний клунок зі шматтям собі під пахву і дав себе повести геть.

Мабуть, відчай викликав у Форфікюля сліпоту анітрохи не меншу, аніж його глухота. Або ж він не хотів пригадувати баченого раніше. У всякому разі він не пригадав знайомої картини: хижі зі ступкою, товкачем та кристалом.

— Бурефракс, — вирік Сліч і з усміхом тицьнув у руки ночоблудові товкачку.

Форфікюль кивнув головою.

— Але все у свій час, — провадив Сліч. Він повернувся і зняв із полиці пляшечку з жовтожарою рідиною. — Олія із пророслого насіння, — пояснив він і витяг корок. — Якщо налити трохи у гніздо із кристалом, тоді… — Він затнувся. — Що ти робиш? Ні!!! — заверещав Сліч і кинувся до ночоблуда.

Але було вже пізно. Форфікюль — його погляд не відривався від блискучої, сяйливої крупинки бурефраксу — не чув нічогісінько зі Слічевих пояснень. Обіруч він міцно стискав товкача.

— А ось і ми! — прошепотів він і різко опустив його вниз.

— Бу-у-х!

— Та-ра-рах!

Кристал бурефраксу вибухнув із пекельною силою, висадивши хижу в повітря. Дах зірвало, стіни розсадило, а там, де була долівка, зяяла велетенська вирва. Коли порох осів, очам відкрилися два тіла, зчеплені у смертельних обіймах.

IV

 Біля таверни «Дуб-кривавник»

— О, сили небесні, що то було? — вигукнув Професор Темрявознавства.

Матінка Товстобрюхперо похитала головою.

— Ви, професори, — дорікнула вона, — витаєте у хмарах, сидячи у своїх повітряних замках. Невже так важко здогадатись?

Вони гуляли вдвох у надвечірню пору. Їм треба було обговорити пильні справи, але, як виявилося, у таверні «Дуб-кривавник» їх легко можна було підслухати, і вони перенесли розмову надвір.

— Якщо ви знаєте, просвітіть мене, — попрохав Професор. — Що то був за гуркіт? Дуже схоже на вибух.

— А то він і був, — пояснила вона, і пера на її нашийному кільці стали дуба. — Щоразу, як котрийсь нещасний бовдур силкується обернути бурефракс на фракспил, гримить вибух.

Професор Темрявознавства стенувся з несподіванки.

— Але де вони доп’яли бурефракс? — запитав він.

Матінка Товстобрюхперо дратливо клацнула дзьобом.

— Чорний ринок завалений цією речовиною, — пояснила вона. — Подейкують, ніби її продаж схвалив сам Найвищий Академік — у надії, що хтось десь розкриє невловну таємницю виготовлення фракспилу, хоча…

— Але ж… але ж це обурливо! — прохарчав, задихаючись від гніву, Професор Темрявознавста. — Я і гадки не мав… Нічого дивного, що у скарбниці порожнісінько, хоч покотись. — Він похитав головою. — Хай буде проклятий той день, коли мені вперше впав у вічі цей зрадливий узурпатор, Вілнікс Помполніус.

— Учора — позаду, — уривчасто мовила Товстобрюхперо. — А завтра — попереду.

— Знаю, знаю, — відповів Професор, — але що ми можемо зробити?! Я завжди вам казав, що як для Вілнікса, так і для Спілчанського голови уже не таємниця, що Захмарний Вовк подався по бурефракс. Обидва чекають на його поворот. І кожному з них під силу конфіскувати вантаж — принаймні, як не вдасться одному, то запевне поведеться другому.

— Навпаки, — у Матінки Товстобрюхперо заяскріли очі. — Не вдасться обом, ось згадаєте моє слово. Я знаю Захмарного Вовка: цей старий небесний пірат — битий жак. Поки обидва його вороги чубитимуться за вантаж, він прослизне повз них і приставить бурефракс мені, достоту, як ми й домовлялися. — Раптом вона приплющила очі і крутнулася, повертаючись до нього. — А ви звідки так багато знаєте, га? — підозріливо запитала вона. — Може, Найвищий Академік утаємничує вас у свої теперішні наміри?

— Ні, я… — почав Професор. — Бачу, зі Санктафраксом ви обізнані не більше, ніж я з Нижнім містом. Інтриги, нашепти, плітки — ось якою «речовиною» завалений чорний ринок нашого чудового плавучого міста! — з усміхом відповів він.

— Форфікюль, — сяйнуло Матінці Товстобрюхперо, — отже, виходить…

— Форфікюль вибовкав Вілкінсові все, — потвердив Професор.

Матінка Товстобрюхперо гучно відхаркалася і сплюнула.

— Недурно ж цей маленький нікчема соромиться потикати сюди носа, — прокудкудакала вона.

— Йому розв’язали язика на муках, — пояснив Професор. — Він не мав іншої ради. Але ні, про плани Найвищого Академіка я дізнався не від Форфікюля.

— А від кого ж? — напосідала Матінка Товстобрюхперо.

— Від того, хто присягнув на вірність владі, а не особі, що прибрала її до рук, — пояснив Професор. — Його звати Мінуліс, — провадив учений муж. — Він особистий служник Вілнікса Помполніуса, і він відчуває близькі зміни.

Матінка Товстобрюхперо захихотіла в захваті.

— Тоді нам треба довести, що нюх його не підводить.

Розділ п’ятнадцятий

Живий труп

Живчик рвучко зупинився і втопив