Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

Але як би там не було, лопухівці помалу увійшли в дружню і непохитну сім’ю прирічанців.

Досить бурхливі дискусії розгорілися навколо питання: чи запрошувати на свято заньківців, волячівців і вонігівців. Тут теж взяла верх Лєтрикова твереза розсудливість: таки запросити делегацію у складі п’яти молодих представників із кожного села.

Треба ж бути великодушним на цій землі.

Таланти із гущі народної,

або ж

Сумні очі Мелані Федірцані

Наближаючись до свята, кожен із шануючих себе прирічанців рвав собі жили, аби внести посильний вклад у достойне відзначення історичної дати. Однак всі найкращі і потаємні сподівання перевершив уже знайомий нам майстер лісодільниці Андрій Веклюк. Ще за півроку до ювілею історичної битви потаємно написав листа знайомому літератору Карафуньці. За кількадень до святкування той приїхав у Прирічне із товстелезним рукописом п’єси під інтригуючою назвою “Чардаш гори Мелані”.

Зачувши, що в Прирічне до Веклюка нагодився поет, навіть заньківці, вонігівці, волячівці — і ті не погордували примчати до майстрового обійстя, аби хоч краєчком ока глипнути на знаменитість. Ну й зустріч була! Аби не гайнувати дорогий час читачів, автор не описуватиме її в подробицях, а висловить незвичайність і піднесеність зустрічі Карафуньки із читачами словами Федірцана.

— Гий, гий, акхи, що то була за стріча! Так лиш у тридцятих роках нарід біг дивитися на малфу, коли небогу циркачі завезли у село, акхи…

Наступної днини Карафунька зібрав у клубі прирічанців і роздав поіменно ролі.

Образ гори Мелані випав Федірцані, ім’ям якої і нарекли прирічанську гору. Впродовж усіх дій Меланя мусила сидіти на перекладині з дощок під самою стелею, печальними очима дивитись вниз на сцену і час од часу видавати трагічним голосом: “Діти мої! Квіти мої! Р-а-а-а-туй-те!” Насамкінець п’єси, коли прирічанці здобувають остаточну перемогу, Меланя мусила там же, на перекладині під стелею, затанцювати навприсядки свій “Чардаш радості”.

Роль Івана Сироти дісталась Ількові Лєтрику, а Соломончика — кривому Федірцану. На початку п’єси, за авторським задумом, Лєтрик мав підняти Федірцана над собою і бебехнути ним об землю. А оскільки Карафуньку піддали нещодавно нищівній критиці на шпальтах республіканської періодики за надмірні умовності, ускладнені абстракції, то поет вимагав категорично, аби всі вчинки у п’єсі були життєвими.

Інші ролі були менш суттєвими, тому, з дозволу читачів, не описуватимемо їх.

Цілу ніч чипіли прирічанці над паперами, до отупіння зазубрюючи ролі, а на ранок, з опухлими, червоними, як у бельгійських кролів, очима, дружно явились у клуб на репетицію.

Перший, мовити б, “сюрприз”, піднесла Карафуньці Меланя: ніякі умовляння не могли заставити її вилізти під стелю. Врешті-решт, обв’язавши Федірцаню мотузками, Веклюкові таки вдалося її витягнути по драбині на перекладину. З огляду на техніку безпеки, руки акторки прив’язали шкіряними ремінцями до залізного гаку, що іржавим знаком питання звисав зі стелі.

— Людоньки добрі, йой, йой не витерплю, — ціпеніла від страху Федірцаня, дригаючи ногами на перекладині.

— Краса, ну й краса, круці фікс, гер гот, — умиротворено задивився на Меланю Веклюк, злізши із драбини.

— Андрію, акхи, — промовив із мрійливою усмішкою Федірцан, голублячи поглядом жінку, — не можна б якось так вчинити, аби та краса більше звідтіля не злізла, акхи?

— Коли й була б змога, ніколи б того не зробив, — чвиркнув крізь зуби Веклюк.

— А чому, мій солоденький? — спитав елейним голосом Федірцан.

— Ви тоді, круці фікс, були би найщасливішою людиною на світі, а таких я не терплю, гер гот.

Слова кривого Федірцана навернули Андрія подумки до своєї Гафи, і його притьмом занудило. В честь приїзду Карафуньки Веклюк розговівся, і вчора поспіль з поетом видули з десяток “мерзавчиків”. Угледівши ранком в сінях порожні чвертки, Гафа ввічливо постукала до Веклюкової кімнати, прочинила двері — Веклюк ще стогнав у ліжку і мав таке відчуття, ніби летить без перепочинку вже на шостому літаку, й чемно сказала:

— Доброго ранку, Кіряша. Білі миші ще вам не ввижаються, а щелепу свою ще не догризли? Ви, виджу, знову взялися за старе? Тож файного вам здоров’ячка і щасливо закінчити на Макушевому горбі! — (малося на увазі кладовище).

— О-о-о! Круці фікс, гер гот! — заревів бугаєм Веклюк і так погнав за жінкою масивною попільницею, що та, повиділося, ще в повітрі розлетілась вдрузки, — мала велике Щастя Гафа, хутко двері зачинивши.

— Понесуть тебе туди скоріше, понесуть! — кричав, надриваючись, із ліжКа Веклюк. — Ще й до останньої цури викину за тобою! Отоді я вже справді помру — від радості, круці фікс.

На цьому й закінчились добрі ранкові побажання подружжя, бо Гафа, передчуваючи затяжні бої, чкурнула на ферму.

— Ну й артистка ви, товаришко Меланіє, — потирав задоволено п’ятірнями поет Карафунька, дивлячись любовно уверх на Федірцаню, яку весь час колошматили дрижаки. — Талант із гущі народної! Тільки ось очі, очі!.. Трішки печалі, печалі в очах і все, як у натурі.

Однак артистці Мелані тепер було так до печалі, як мертвому до дівок.

Пойняті жахом очі Федірцані то божевільно вирячувались, то за орбіти котились, то Меланя зовсім заплющувала їх і щулилась під стелею, як куріпка у траві.

— Печалі! Печалі! — благав відчайно Карафунька.

Врешті махнув рукою.

— Маємо надію, що все прийде в процесі роботи, — прорік і звернувся до Лєтрика і кривого Федірцана.

— Ви, товаришу кіномеханік, піднімаєте діда над собою і кидаєте ним об землю. Прошу починати!

Лєтрик обережно взяв Федірцана під пахви — а вага Петра не завищувала кілограмів п’ятдесят — підняв над собою, потримав і обережно опустив на сцену.

— Я ж просив вас! — аж затремтів від люті Карафунька. — Кидаєте ним насправді! Правда, не дуже гепайте, але щоб направду. Прошу повторити!

Лєтрик продублював сценку, як і вперше. Подібне тривало з півгодини.

Карафунька охрип, спітнів, а бажаного результату так і не домігся. І тут, як це і буває інколи в поетів, до нього навідалась думка. Вдарив себе кулаком по чолу, певне, забувши, що думка — не така вже й часта гостя, може в таких випадках і вилетіти, і різко повернувся до Федірцана.

— Подайте, будь ласка, вашу палицю.

Федірцан простягнув Карафуньці свою кривулю і зацікавлено блимнув очима.

— Ви берете її в праву руку і лупите товариша кіномеханіка злегка по шиї.

Дурнувато посміхаючись, Федірцан — а доходив до нього смисл мовленого, як і до його друга дитинства Гаракаля, на другий день — огрів своєю кривулею Лєтрика по голові.

Світ одразу померк Ількові.