Читати книгу - "Викрадачі"

— Нам ще не пізно повернути й поїхати назад, — пустотливо сказала я з наміром розсмішити Роберта. Він-таки розсміявся.

— На Манхеттен? Глузуєш?

15 листопада 1877

Cher oncle et ami![57]

He думайте, будь ласка, що я Вас забула — тільки через те, що досі Вам не писала! Ви пишете такі теплі листи, які приносять нам усім радість, а ті, що Ви надіслали мені, я ціную особливо. Так, я почуваюся зовсім добре. Ів їде до Провансу на два тижні, отже, потрібно багато чого приготувати. Його скеровує туди міністерство, щоб організувати поштове відділення, яке він має очолити наступного року. Татусь дуже занепокоєний через від’їзд Іва, він стверджує, що ми повинні знайти шлях переконати уряд: тих, хто має сліпого батька, потрібно увільнити від таких дальніх подорожей. Він повторює, що Ів його поводир, а я — його очі. Можливо, Ви уявите собі, начебто для мене це якоюсь мірою тягар — будь ласка, не потрібно думати так ані хвилини. В жодної молодої жінки не було лагіднішого свекра, ніж у мене, і я це добре розумію. Я одного побоююся — що він нудьгуватиме без Іва, навіть такий досить короткий час, тому сама я не наважусь їхати в гості до сестри, доки Ів відсутній. Не могли б Ви приділити бодай один вечір і завітати до нас, підбадьорити татуся й мене? Я переконана, що татусь незабаром наполягатиме на цьому! Наразі дозвольте вам подякувати за ті пензлі, що Ви мені надіслали.

Вони кращі за всі, які я досі бачила, а Ів дуже задоволений тим, що в мене є нове приладдя, щоб працювати, поки він їздитиме до Провансу. Я завершила портрет маленької Анни, а також два пейзажі — картини нашого саду, — на яких можна бачити наближення зими, проте нічого нового найближчим часом, здається, не почну. Може, мене надихнуть Ваші пензлі? Сучасний натуралістичний стиль пейзажного живопису надає мені велике задоволення — напевно, більше, ніж Вам, — і я намагаюся оволодіти цим стилем. Утім, мало що можна сподіватися зробити взимку.

Щиро бажаю Вам усіляких гараздів. З любов’ю до Вас

Беатриса де Клерваль

Розділ 21

Марлоу

Кейт поставила філіжанку, окільцьовану візерунком з ягід ожини, на стіл біля себе і розвела руками, немов прохаючи в мене дозволу трохи помовчати. Я кивнув і одразу розслабився; чи дійсно на її очах заблищали сльози?

— Давайте зробимо перерву, — запропонувала вона, хоча, як на мене, то розповідь і без того перервалась. Тільки сподівався, що Кейт все ж не припинить її остаточно. — Хочете поглянути на студію Роберта?

— А він багато працював удома? — цим запитанням я намагався приховати своє палке бажання погодитися на пропозицію.

— Так, він працював і вдома, і в коледжі, хоча на роботі, зрозуміло, більше.

На другому поверсі, прямо над передпокоєм, була невеличка бібліотека, заслана побляклим килимом, вікна виходили на просторий лужок. Знов романи, збірки оповідань, енциклопедії. В одному кінці приміщення стояв стіл з приладдям для малювання, олівцями у високій склянці, розкритим великим зошитом — здається, хтось зробив начерк вікна. Можливо, нарешті бодай це залишилося від Роберта в його будинку? Але Кейт вже перехопила мій погляд.

— Тут я працюю, — лаконічно пояснила вона.

— Ви, напевно, багато читаєте, — насмілився зауважити я.

— Дійсно. Роберт, наприклад, завжди казав, що я витрачаю на читання надто багато часу. А більшість цих книжок належала ще моїм батькам.

Виходить, і книжки ці — її, а не його. Я помітив двері, що вели до кількох кімнат — деякі зачинені, інші ж відчинені, крізь них можна бачити акуратно прибрані ліжка. В одній з кімнат я врешті побачив дитячі іграшки, розкидані пустотливо по підлозі. Кейт відчинила одну з кімнат і запросила мене ввійти.

Тут іще відчувався запах розчинників для олійних фарб, як і запах самих фарб. Подумки я здивувався: як така турботлива хазяйка, якою мені здалася Кейт (охайніша навіть за мою маму), могла терпіти цей запах на другому поверсі, де розташовані спальні? Напевно, їй подобався цей запах, як і мені самому. Ми ввійшли до студії мовчки; щось у цій кімнаті нагадало мені цвинтар. Художник, який працював тут зовсім нещодавно, був живий, але зараз він знаходився далеко звідси, лежав, роздивляючись стелю в палаті психіатричного лікувального центру. Кейт підійшла до великих вікон, закритих складаними віконницями, відчинила їх, і до студії полинуло сонячне світло, за яке Роберт Олівер, напевно, й уподобав саме цю кімнату. Воно заяскріло на стінах, на прибраних до одного кутка полотнах, на довгому столі, на бляшанках з пензлями. І висвітився висувний мольберт з майже закінченою картиною, від погляду на яку в мене перехопило подих.

Крім того, стіни були щільно вкриті репродукціями картин — здебільшого листівками, які продають у музеях; там була вся історія західного мистецтва. Десятки цих картин були мені знайомі, але чимало було й таких, які я не впізнавав. Куди не поглянь — всюди обличчя, фрукти, кораблі, собаки, руки й груди людей, гуси, вази, будинки, забиті фазани, мадонни, вікна, капелюхи, дерева, коні, дороги, святі, вітряки, солдати, діти. Переважали картини імпресіоністів. Я легко вирізнив безліч творів Ренуара, Дега, Моне, Морізо, Сіслея, Пісарро, хоча там було багато інших, що належали, без сумніву, імпресіоністам, але я бачив ті картини вперше.

Сама студія виглядала так, немов хазяїн залишив її зненацька: на столі все ще лежали перемащені фарбами пензлі (гарні пензлі, дарма пропадають) і заплямована ганчірка. Він навіть не прибрав за собою — це мій пацієнт, який у психіатричній лікарні приймав душ і голився щодня. Сонце осяяло піщане волосся його колишньої дружини, що стояла посеред кімнати, освітило красу обличчя, на якому вже почала в’янути молодість, і мені здалося, що вона чимось розгнівана.

Поглядаючи крадькома на неї, я наблизився до мольберта. Звідти дивилася знайома героїня Роберта, жінка з чорнявими кучерями, червоними вустами й сяючими очима. На ній було просторе гофроване вбрання блакитного кольору, що могло виявитися і старомодним пеньюаром або халатом, а її біленька ручка притримувала це вбрання на грудях. То був живий, романтичний портрет, вельми чуттєвий; він не виглядав сентиментальним лише завдяки своїй відвертій еротичності: вигин однієї груді виднівся з-під руки, якою жінка намагалася втримати своє вбрання. На мій подив, у тій руці, що затискала одяг, був і пензель, умочений у синю кобальтову фарбу, —