Читати книгу - "Смарагд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Їв що сьогодні?
Або мовчки плескав по плечу, коли бачив, що Даню зовсім не хочеться говорити. Та ще ієромонах Стефан посміхався до нього самими лише очима. Старий і згорблений, він тримався від усіх окремо, майже ні з ким не розмовляв. Ходив маленькими шажками, як усі старі люди, але Данило завжди відчував у ньому якусь внутрішню силу. Стефан ніколи не запобігав перед архімандритом і почувався у Лаврі упевненіше від інших.
Невизначеність для Данила ставала нестерпною. Здавалося, він був не тільки поза монастирем, а й поза життям. Кілька разів зустрічався з Андрієм Кравченком, той дивувався йому, кликав жити до себе, а Данилові здавалося, що там його чекає ще більша порожнеча. Одного разу після вранішньої відправи наважився, підійшов до Іанофана, склав руки на грудях і опустив голову.
— Отче, — промовив схвильовано, — благословіть на підрясник.
Архімандрит подивився на нього, а потім промовив уїдливо:
— Що, так не терпиться надягнути підрясник? — Данило мовчав, а Іанофан захитав докірливо головою: — Ще рано тобі одягати. — По хвилі додав: — А може, й не треба.
— Чому? — вирвалося в Данила. — Чому, отче? — підняв голову й наштовхнувся на пронизливий погляд. Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, потім Данило повернувся й пішов до виходу.
Сонце котилося на захід, коли навмання брів Почайницькою вулицею. Часто спинявся, аби відпочити й роздивитися навколо, бо раніше в цьому районі Києва ніколи не бував. Роздивляючись, побачив невеликі приземисті приміщення, схожі на церковні. Згадав Петрову розповідь про старовірчеську общину, що діяла десь тут, і став неподалік. Деякий час зацікавлено дивився, як у невеличку хвірточку заходили жінки в довгому одязі й хустках, зашпилених під підборіддям, чоловіки з волоссям по плечі й сорочками навипуск, а потім і сам пішов за ними.
У церкві була напівтемрява, горіли свічки, але великі, не такі, які він бачив раніше. Далеко не проходив, став збоку від дверей, щоб нікому не заважати, і кілька разів перехрестився.
— Ти хто? — прошепотіла до нього стара жінка, неподалік якої він стояв.
— Людина, — відповів не зовсім привітно.
— Бачу, що людина, — знову зашепотіла бабуся. — А хрестишся як — никоновець, мабуть? Трьома пальцями хрестишся?
— Ага, — буркнув незадоволено юнак, бо жінка заважала йому розглядати церкву й віруючих.
— А треба двома, — напосілася та. — Дивися, як я, — перехрестилася, запитливо глянула на хлопця. — А ти «Вірую» знаєш?
— Знаю. — Данило бачив, що на них почали незадоволено озиратися.
— А «Отче наш»? — діймала старенька. — А знаєш, що таке Псалтир?
Хлопець лише важко зітхнув.
— А співаєш?
— Співаю, — помітив, як бабуся кивнула двом чоловікам, щоб слідкували за ним. І, поки правилося, вони стояли біля дверей, за його спиною.
Співали заупокійну літію. Данило знав слова й мелодію, але щось було не так. Спробував заспівати, та у нього не виходило. Замовк і повернувся до дверей, аби вийти. Його стримав якийсь чоловік, промовив тихо:
— Співаєш ти добре, тільки по-никоновськи. У нас треба інакше співати. І заходиш до храму — поклонися кожному образу, кожній людині. Як тебе звати?
Данило сказав.
— А мене — Олексієм.
Коли відправа закінчилася і почали виходити з церкви, Олексій попросив Данила почекати на подвір’ї.
Він роздивлявся церкву, людей, що з неї виходили. Чекав недовго, за кілька хвилин підійшов Олексій із великою паляницею під пахвою.
— На ось, — простягнув йому хліб. — Ти десь живеш?
— Живу. — Данило ніколи не бачив такого хліба і здивовано подивився на Олексія.
— Це наш хліб, старовірчеський, — пояснив той. — На ось, — витяг із нагрудної кишені двадцять п’ять карбованців.
— Не треба, — зніяковів Данило, — ви ж мене зовсім не знаєте.
— Бери, бери, — поклав старовір йому гроші в долоню. — Я бачу — тобі треба. І хліба такого ти ніде не купиш.
На квартиру Петра прийшов пізно. Той, схвильований, відчинив йому двері й прямо на порозі закричав:
— Де це тебе носить — у мене вся душа зболілася?!
— А чого ваша душа зболілася? — здвигнув плечима Данило. — Я вам що — рідний?
— Сопляк ти — от що! — розсердився ще більше псаломщик. — І в людях нічого не тямиш — мені розказали, як тебе Іанофан «благословив». Чого ти до нього ліз? Хоч би порадився був спочатку, — глянув на паляницю в Данилових руках. — А це де взяв?
— Украв, — відповів Данило й поніс хлібину на кухню.
— Так це ж хліб старовірів, — чи то запитував, чи пояснював Петро.
- І старовірів, і маловірів. Яка різниця — це ж хліб. Однак усі шляхи ведуть до Бога. — Він стомлено сів на диван. — І хто знає, чий шлях хибний, а чий істинний.
— Он як ти заговорив, — здивувався Петро. — Значить, на Почайницькій побував. Ну, дивися сам — не маленький.
Данило кілька днів прислухався до себе: він уже звик до Лаври, знав усіх, і його знали, а старовіри були іншими, невідомими, хоча від спілкування з ними на душі ніби розвиднялося. І наступного разу пішов на Почайницьку. У церкві поклонився кожній іконі й кожному, хто прийшов молитися.
— А ти не погордливий, — підійшов до нього Олексій і теж низько вклонився. — Не хочеш бути іноком?
Данило розгубився — скільки часу чекав у Лаврі цього, скільки недовіри й невизначення, а тут його відразу сприйняли серйозно.
— Я по Лаврі ходив, — зізнався Олексієві. — Підрясник хотів одягти, але мене… — знітився і замовк, бо не хотілося розповідати про Іанофанове «благословення».
— У нас надінеш, — запевнив його старовір і додав: — На Різдво Пресвятої Богородиці.
Два тижні він ходив на Почайницьку. Звикав до староруської мови, інколи й хрестився двома пальцями, тільки зі співом не виходило так, як йому хотілося, — часто збивався і плутав слова. Але ніхто зауважень не робив. У ніч перед Різдвом Божої Матері його і ще шість юнаків, коли відслужилася вечірня служба, залишили ночувати у притворі. Данило хвилювався, бо знав, що з Новосибірська приїхав сам архімандрит Антоній і теж ночував у будиночку на території церкви. З ним із Росії приїхали шестеро хлопців, які тепер лежали на підлозі покотом разом із Данилом. Двоє з них страшенно хропли, й Данило не міг заснути. Ворочався з боку на бік, потім не витримав.
— Макар, не хропи, — легенько штовхнув під бік найближчого.
— Я не Макар, — обізвався той. — Я — Нікита.
— Микита — порвана свита, — буркнув у відповідь Данило.
— Что? — не зрозумів юнак. — Ти по-хохляцки не говори.
Данила мов хто шилом штирхнув.
— А по якому ж — по-кацапськи? — сказав те українською мовою, але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагд», після закриття браузера.