Читати книгу - "Безтілесна людина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Там, куди він показав своєю палицею, між будинків рухалися, долаючи вітер, дві постаті. Вони звернули з Гілфорд-стріт, і в одній постаті Ремпол упізнав Розетту Грімо. Другим був високий чоловік, який спирався на палицю. Плечі його підіймалися й опускалися влад крокам. Пошкоджена права нога була взута в черевик неймовірно великого розміру.
— Вимкніть світло! — швидко наказав Хедлі і обернувся до О'Рорка. — А вас я попрошу зробити мені послугу: якомога швидше спустіться вниз і під будь-яким приводом затримайте хазяйку, щоб вона не прийшла сюди, поки я не скажу. І причиніть за собою двері, будь ласка!
О'Рорк уже вимикав світло у вузькому коридорі, коли доктор Фелл занепокоєно запитав:
— Чи не збираємося ми ховатись і підслухувати? Я до таких дурниць не схильний. Крім того, вони виявлять нас ту ж мить — за духом О'Роркового тютюну.
Хедлі щось пробурмотів, запнув портьєри так, що в кімнату проникала лише вузенька смужка світла, й рішуче сказав:
— Нічого не вдієш, ризикнемо. Сидітимемо тихо. Вони можуть щось вибовкати. Між іншим, що ви думаєте про О'Рорка?
— Думаю, — рішуче почав доктор Фелл, — що О'Рорк — найвідвертіший і найобізнаніший свідок серед тих, кого ми слухали в зв'язку з цією жахливого справою. Він допоміг мені зберегти почуття власної гідності. Він повідомив нам майже стільки, скільки й церковні дзвони.
— Церковні дзвони? Які ще церковні дзвони? — сердито запитав Хедлі, обернувшись від щілини, крізь яку дивився на вулицю.
— Будь-які церковні дзвони, — почувся з темряви голос доктора Фелла. — Особисто мені, з моєю курячою сліпотою, церковні дзвони дали впевненість і задоволення, а також, мабуть, утримали мене від жахливої помилки. Ні-ні, я цілком при своєму розумі, Хедлі. Дзвони принесли ясність і чудову інформацію.
— Ви певні, що вони не принесли ще чогось? В такому разі годі говорити загадками й поясніть, що ви маєте на увазі. Церковні дзвони, мабуть, підказали вам, як робиться фокус із зникненням?
— О ні, — відповів доктор Фелл. — На жаль, ні. — Вони лише підказують мені ім'я вбивці.
У кімнаті запала важка, майже відчутна на дотик тиша, немов перед грозою. Внизу грюкнули двері. На сходах почулися кроки — одні легкі й швидкі, другі важкі й повільні. Кроки наближалися, ставали гучнішими, але ті, хто йшов, мовчали. В замку повернувся ключ. Двері до квартири відчинилися й зачинилися. Клацнув пружинний замок, потім клацнув вимикач, і в коридорі спалахнуло світло. Мабуть, побачивши одно одного, ті двоє, що досі тамували подих, з полегкістю зітхнули.
— Отже, ви загубили ключа, якого я вам дав? — запитав чоловік глузливо. — І кажете, що не приходили сюди вчора ввечері?
— Ні вчора, ні будь-коли, — відповіла Розетта рівним, але рішучим голосом і засміялася. — Я взагалі не мала наміру сюди приходити. Ви мене трохи налякали. То й що з того? Я й тепер невисокої думки про вашу схованку. Ви приємно провели час, чекаючи вчорашнього вечора? — Вона, здавалося, спіткнулась.
— Ви, мале чортеня, — заговорив чоловік рівним голосом. — Те, що я зараз скажу, припаде вам до душі. Мене тут не було. Я й не збирався сюди приходити. Якщо ви гадаєте, нібито вам досить ляснути батогом, щоб примусити когось стрибати крізь кільце… Стрибайте крізь кільце самі! Мене тут не було.
— Це неправда, Джероме, — спокійно заперечила Розетта.
— Ви так гадаєте? Чому?
Дві постаті з'явилися в прочинених дверях. Хедлі відхилив портьєру.
— Нам теж хотілося б знати відповідь на це запитання, містере Бернабі, — сказав він.
Обличчя в обох, зненацька освітлені денним світлом, стали наче моментальний фотознімок. Розетта Грімо зойкнула й звела руку, мовби захищаючись, але погляд її очей був гострий, насторожений і загрозливо-переможний. Джером Бернабі стояв нерухомо й часто дихав. Він мав енергійне, вкрите зморшками, загалом, мабуть, просте й привітне обличчя. Цієї миті нижня щелепа в нього випнулася вперед, очі побіліли від гніву. Скинувши капелюха, він жбурнув його на канапу — сердито і, на думку Ремпола, досить театрально. Цупке, мов дріт, сиве на скронях руде волосся Бернабі, коли він скинув капелюха, стало дибки.
— Тут що, грабіжники? — запитав він жартівливо, але з ледь помітною погрозою в голосі і ступив пошкодженою ногою крок уперед. — Троє проти одного? У мене в палиці шпага, хоча…
— Вона не знадобиться, Джероме, — втрутилася дівчина. — Це поліція.
Бернабі замовк, утер рукою рота і, хоча й помітно хвилюючись, з іронією в голосі повів далі:
— О, поліція! Яка честь! Виламує двері й входить у дім. Он воно як…
— Ви наймач квартири, а не господар будинку, — ввічливо зауважив Хедлі. — Якщо виникає підозра… Не знаю, як щодо підозри, але, гадаю, ваші друзі посміялися б із цього східного оздоблення. Ви зі мною згодні?
Іронічна усмішка Хедлі та глузливі нотки в його голосі зачепили Бернабі за живе. Обличчя в нього набрало брудно-сірого кольору.
— Чорт забирай! — вигукнув він, трохи піднявши палицю. — Чого вам тут треба?
— По-перше, поки не забули, про що ви розмовляли, коли ввійшли до будинку…
— Ви підслуховували, так?
— Так, — стримано погодився Хедлі. — Але, на жаль, почули ми не багато. Міс Грімо сказала, що ви були в цій квартирі вчора ввечері. Ви тут були?
— Ні, не був.
— Не були. Він був тут, міс Грімо?
Дівчина заговорила спокійно, з усмішкою, дивлячись на них довгастими карими очима, з виразом людини, яка не бажає виявляти своїх почуттів. У тому, як Розетта перебирала в пальцях рукавички, та в її уривчастому диханні було менше гніву, ніж страху.
— Оскільки ви підслуховували, — відповіла вона після тривалої паузи, переводячи погляд з одного на одного, — то заперечувати мені не випадає, чи не так? Не розумію, чому вас це цікавить. До смерті мого батька це не має ніякого стосунку. Я абсолютно певна. Хоч би ким Джером був, — усміхнулась дівчина, — він не вбивця. Та коли вже ви з якоїсь причини цим зацікавились, то я хочу теж усе з'ясувати. Я бачу, що підозра знову падає на Бойда. Вона може виявитися слушною… Почну з того, що вчора ввечері Джером у цій квартирі був.
— Звідки ви знаєте, міс Грімо? Ви тут були?
— Ні, не була, але о пів на одинадцяту бачила світло в цій кімнаті.
15. Світло у вікні
Ремпол міг заприсягтися, що вражений Бернабі не зовсім збагнув те, що сказала Розетта. Потираючи підборіддя, він тупо дивився на неї, немовби бачив її вперше.
— Прошу вас, Розетто, — нарешті заговорив він тихим, спокійним голосом. — Подумайте! Ви певні того, що кажете?
— Так, цілком
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безтілесна людина», після закриття браузера.