Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Шапелл[30]… — прошипів Любисток. — Це Шапелл…

Чорні люди за їхніми спинами повільно рушили в бік фонтана. Відьмак потягнувся за мечем.

— Ні, Ґеральте, — прошепотів Любисток, присуваючись до нього. — Заради богів, не витягай зброю. Це ж храмова сторожа. Якщо будемо опиратися, із Новіграда живими не вийдемо. Не торкайся меча.

Чоловік у білому каптані йшов швидким кроком у їх бік. Чорні йшли за ним, на ходу оточуючи басейн, займаючи стратегічні, точно дібрані позиції. Ґеральт пильно спостерігав за ними, трохи згорбившись. Дивні сувої, що вони тримали в руках, не були, як він спочатку думав, звичайними батогами. То були ламії.

Чоловік у білому каптані наблизився.

— Ґеральте, — прошепотів бард. — Заради усіх богів, зберігай спокій…

— Я не дам до себе торкнутися, — буркнув відьмак. — Не дам торкнутися, ким би вони не були. Зважай, Любистку… Як почнеться, біжи, скільки сили в ногах. Я їх займу… на якийсь час…

Любисток не відповів. Закинувши лютню за спину, він глибоко вклонився чоловіку в білому каптані, багато гаптованому золотими та срібними нитками в дрібний мозаїчний візерунок.

— Шановний Шапелле…

Чоловік, якого називали Шапеллем, зупинився, придивився до них. Очі його, як зауважив Ґеральт, були паскудно холодні й мали колір сталі. Чоло він мав бліде, хворобливо спітніле, на щоках — червоні нерівні плями рум’янцю.

— Пан Дейнті Бібервельдт, купець, — сказав він. — Талановитий пан Любисток. І Ґеральт із Рівії, представник такого рідкісного відьмацького фаху. Зустріч старих знайомих? У нас, у Новіграді?

Ніхто не відповів.

— Я вважаю дуже нещасливим той факт, — почав Шапелл, — що на вас надійшов донос.

Любисток злегка зблід, а половинчик зацокотів зубами. Відьмак не дивився на Шапелла. Не зводив очей зі зброї чорних людей у шкіряних шапках, що оточували фонтан. У більшості відомих Ґеральтові країн виготовляти та мати при собі колючу ламію, звану також майгенським батогом, було суворо заборонено. Новіград винятком не був. Ґеральт бачив людей, яких ударили ламією по обличчю. Облич тих було не забути.

— Власник корчми «Вістря Списа», — продовжував Шапелл, — мав наглість звинуватити мосьпанство в змові із демоном, потворою, якого він зве змінником чи векслінгом.

Ніхто не відповів. Шапелл сплів руки на грудях і глянув на них холодним поглядом.

— Я відчув себе зобов’язаним попередити вас про той донос. Інформую також, що названий корчмар був мною замкнений у льосі. Є підозра, що він мовив маячню, перебуваючи під впливом пива чи горілки. Отож, чого тільки люди не придумають. Бо, по-перше, векслингів немає. Це вигадка забобонних кметів.

Ніхто не прокоментував.

— По-друге, який же векслінг насмілився б наблизитися до відьмака, — посміхнувся Шапелл, — і не був убитим? Правда?

Тож звинувачення корчмаря було б сміховинне, якби не певна суттєва деталь.

Шапелл кивнув, зробивши ефектну паузу. Відьмак почув, як Дейнті потроху випускає повітря, що втягнув у груди на глибокому вдихові.

— Так, певна суттєва деталь, — повторив Шапелл. — А саме — ми маємо тут справу з єрессю та святотатським блюзнірством. Бо ж відомо: жоден, абсолютно жоден векслінг, як і будь-яка інша потвора, не міг би навіть наблизитися до мурів Новіграда, бо тут у дев’ятнадцяти храмах палає Вічний Вогонь, чия свята сила охороняє місто. Хто твердить, що бачив векслінга у «Вістрі Спису», звідки каменем докинути до головного олтаря Вічного Вогню, той є блюзнірським єретиком і твердження своє має відкликати. А якщо він відкликати його не схоче, то ми йому допоможемо у міру сил та засобів, яких, повірте мені, я маю у ямі під рукою. Тож, бачте, нема чим вам перейматися.

Вираз облич Любистка й половинчика свідчив, що обидва вони дотримуються протилежної точки зору.

— Абсолютно немає чого непокоїтися, — повторив Шапелл. — Панове можуть покинути Новіград без перешкод. Я не стану вас затримувати. Утім, мушу наполягати, аби мосьпанство не розповідало про гідні жалю вигадки корчмаря і не коментувало голосно тієї пригоди. Висловлювання, що ставлять під сумнів божеську силу Вічного Вогню, незалежно від інтенцій, ми, скромні слуги храму, мали б трактувати як єресь — із усіма наслідками, що з того випливають. Власні релігійні переконання мосьпанства, які б вони не були і які я шаную, значення не мають. Вірте собі, у що забажаєте. Я — толерантний, поки хтось шанує Вічний Вогонь і не блюзнірствує проти нього. А якщо стане блюзнірствувати, то накажу я його спалити — і по всьому. Усі в Новіграді є рівними перед законом. І закон тут один для усіх — кожен, хто блюзнірствує проти Вічного Вогню, йде на вогнище, а маєток його конфіскується. Але досить про те. Повторюю, можете без перешкод переступити брами Новіграда. Краще за все…

Шапелл посміхнувся злегка, закусив щоку в хитрій гримасі, повів поглядом по майдану. Нечисленні перехожі, які бачили те, що тут трапилося, прискорювали кроки, швидко відвертали голови.

— …краще за все, — закінчив Шапелл, — якщо зробите це одразу. Негайно. Звичайно, стосовно шановного купця Бібервельдта це «негайно» означає «негайно після вирішення податкових справ». Дякую панству за приділений мені час.

Дейнті, відвернувшись, німо ворухнув вустами. Відьмак не мав сумнівів, що отим безголосим словом було «сучий сину». Любисток опустив голову, дурнувато посміхаючись.

— Пане відьмаче, — сказав раптом Шапелл. — Якщо ваша ласка, пару слів наодинці.

Ґеральт наблизився, Шапелл простягнув руку. «Якщо він торкнеться мого ліктя, я його вдарю, — подумав відьмак. — Вдарю його, хоч би там що».

Шапелл не торкнувся ліктя Ґеральта.

— Пане відьмаче, — сказав він тихо, повертаючись до інших спиною. — Мені відомо, що деякі міста, на противагу до Новіграда, позбавлені божої опіки Вічного Вогню. Тож уявімо собі, що створіння, схоже на векслінга, бігає по одному з таких міст. Цікаво мені, за скільки б ви тоді взялися за те, щоби того векслінга впіймати живцем?

— Я не наймаюся полювати на потвор у людних місцях, — стенув плечима відьмак. — Тоді може постраждати хтось сторонній.

— Аж настільки вам є діло до долі сторонніх?

— Аж настільки. Бо це, згідно з правилами, накладає на мене відповідальність за їхню долю. І загрожує наслідками.

— Розумію. А не була б турбота про ближніх обернено пропорційною до розміру платні?

— Не була б.

— Твій тон, відьмаче, недуже мені подобається. Але хай йому, я розумію, що ти маєш тим тоном сказати. Хочеш сказати, що не бажаєш робити те… про що я міг би тебе просити, причому розмір платні значення не має. А вид оплати?

— Не розумію.

— Не думаю.

— Усе ж.

— Чисто теоретично, — сказав Шапелл тихо,