Читати книгу - "2001: Космічна одіссея"

Із якоюсь байдужою цікавістю Боумен вислухав пояснення Центру керування польотом щодо збою в програмі корабельного комп’ютера. У голосах із Землі вчувалося стільки почуття провини, що Боумен міг уявляти, як відчайдушно обвинувачували одне одного в усіх смертних гріхах тепер ті, хто планував експедицію.

Звичайно, вони мали причини на таке рішення, включно з результатами таємного експерименту відділу Міністерства оборони під кодовою назвою «проект BARSOOM», який 1989 року проводила Гарвардська вища школа психології. У цьому експерименті представників різних верств населення переконували в тому, що людство вступило в контакт із інопланетянами. Піддослідних за допомогою наркотиків, гіпнозу чи візуальних ефектів запевняли, що вони щойно зустрічали істот з інших планет, отож їхні реакції були наближені до справжніх.

Деякі прояви цих реакцій були досить різкими; здавалося, що в багатьох цілком нормальних людей наявна глибоко захована ксенофобія. Із огляду на часті випадки погромів, самосуду й інших «приємностей», якими переповнено історію людства, це не мало б нікого дивувати, проте організатори експерименту були аж так глибоко стривожені, що навіть не наважились оприлюднити результати досліджень. П’ять випадків масової паніки, що незалежно один від одного почалися під час радіотрансляцій «Війни світів» Уелльса, тільки підтвердили висновки науковців.

Утім, незважаючи на ці переконливі аргументи, Боумен підозрював, що небезпека культурного шоку була не єдиним поясненням такої надсекретності операції. Певні натяки, які прослизали під час брифінгів, свідчили: блок США-СРСР сподівався зискувати з того, що саме ці країни першими ввійдуть у контакт із розумними істотами поза межами Землі. 3 його сьогоднішнього погляду, коли він дивився на Землю, як на тьмяну цятку, загублену в просторі, такі міркування здавалися сміховинно містечковими.

Набагато більше Боумена цікавило пояснення поведінки Еала, хоч уже й було запізно думати над цим. Ніхто не міг би тепер з’ясувати правду, але той факт, що один із дев’ятитисячників Центру керування польотом, загнаний в ідентичний стан глибокого психозу, тепер перебував на терапії, доводило, що це пояснення мало право на існування. Такі помилки більше не мали повторюватись, але і той факт, що проектувальники Еала не змогли зрозуміти психологію навіть власного творіння, показувало, як тяжко буде людям налагодити контакт із інопланетянами.

Боумен цілком міг повірити в теорію доктора Сімпсона, який твердив, що неусвідомлене почуття провини зумовило конфлікт у програмі й змусило Еала перервати контакт із Землею. Астронавту подобалося думати, хоч він і знав, що ніколи не зможе довести свого припущення, що Еал не мав наміру вбивати Пула. Він просто намагався знищити докази своїх помилок. Це ж комп’ютер доповів, що блок АБ-35 перегорів, і його брехню невдовзі мали розкрити. Й Еал запанікував, як і будь-який недосвідчений злочинець, що втрапив у тенета власного обману.

Що таке паніка, Боумен знав краще, ніж хотів би, бо йому випало пережити її двічі за своє життя. Уперше це сталося в дитинстві, коли він опинився на лінії прибою й мало не потонув, а вдруге, коли Боумен був уже дорослим астронавтом і несправний прилад показав, що його запас кисню вичерпається ще до того, як він досягне безпечного прихистку.

В обох випадках Боумен майже втрачав здатність раціонально мислити й був на небезпечній відстані від того, щоб перетворитися на скажений клубок безтямних імпульсів. В обох випадках він опанував себе, але тепер прекрасно розумів, що за певних обставин будь-хто може втратити людську подобу.

А якщо така втрата контролю над самим собою може статися з людиною, то з комп’ютером і поготів. Боумена трохи розраджувало це припущення, і, збагнувши мотиви вчинку Еала, він пробачив йому зраду. У будь-якому разі, це все належало минулому, яке повністю затьмарювали небезпеки й обіцянки прийдешнього.

Розділ 32

Роздуми про інопланетні цивілізації

Опріч квапливого харчування в каруселі (на щастя, основні запаси провіанту не постраждали), Боумен практично жив біля контрольної панелі. Він дрімав у своєму кріслі, тож міг виявити проблеми, щойно перші записи про них з’являться на екрані. За інструкцією Центру керування польотом, астронавт мав на напохваті кілька аварійних систем, які добре виконували свою роботу. Зараз навіть почало здаватися, що він може вижити до того часу, коли «Діскавері» досягне Сатурна, а це, звісно, станеться в будь-якому разі, незалежно від того, буде він живий чи ні.

Хоч Боумен і не мав часу роздивлятися, та й космічне небо не могло здивувати ветерана космічних польотів чимось новим, усвідомлення того, що там, за портами спостереження, заважало йому сконцентруватися на проблемі виживання.

Прямо по курсу розкинувся Чумацький Шлях, так щільно набитий хмарами зір, що від цього ціпенів розум. Там сяяли вогняні тумани сузір’я Стрільця, рої сонць якого навіки затулили від людського ока серце галактики. Там зяяла й зловісна тінь туманності Вугільний Мішок — діри в космосі, де не світила жодна зоря. І там була Альфа Центавра — найближчі з чужих нам сонць, перша зупинка поза межами Сонячної системи.

Хоча Сіріус і Канопус сяяли яскравіше, Альфа Центавра привертала більшу увагу Боумена, коли він дивився в космос. Ця зірка, що незмигно світилася на небосхилі й чиїм променям потрібні чотири роки, щоб досягти його корабля, асоціювалася в Боумена з тими палкими дискусіями, які розгорілися на Землі й відлуння яких час від часу долинало до нього.

Ніхто не заперечував, що мусить бути якийсь зв’язок між МАТ-1 і місячною системою Сатурна, але вчені мали сумніви щодо того, що істоти, які створили моноліт, живуть там. Як обитель життя, Сатурн був іще ворожішим за Юпітер, на його численних супутниках панувала вічна зима з трьохсотградусними морозами. Лиш один із супутників, Титан, мав атмосферу, але вона складалася з отруйного метану.

Тож, можливо, істоти, які давним-давно відвідали супутник Землі, мали не лише позаземне походження, очевидно, вони походили взагалі не з Сонячної системи. Ці гості з зірок улаштовували свої бази там, де вважали за потрібне. Але таке припущення порушувало іншу проблему: чи можуть якісь технології, не має значення, наскільки розвинені, перетнути жахливу прірву відстані, що лежить між Сонячною системою й найближчою зіркою?

Багато науковців рішуче заперечували таку можливість. Вони вказували на те, що «Діскавері», найшвидшому кораблю серед усіх, які колись існували, знадобилося би двадцять тисяч років, щоб дістатись Альфа Центаври, і мільйони років, щоб подорожувати галактикою. Навіть якщо протягом прийдешніх століть транспортні системи покращаться в тисячі разів, зрештою вони все-таки зіткнуться з перепоною в швидкості світла, якої не може досягти жоден матеріальний об’єкт. Таким чином, творці