Читати книгу - "Природа всіх речей"

вгадаєте, що я почула! Виявилось, що саме цього дня три роки тому померла її бабуся! Коли я дізналася про цю трагедію, мені, вірите, самій сльози на очі навернулися! Я цілу годину проплакала на ліжку тієї бідолахи. На щастя, вона змогла мене заспокоїти. Хіба вам, місіс Віттекер, не хочеться від такого плакати? Втратити бабусю якихось три роки тому?

Від самої згадки про той випадок великі зелені очі Ретти наповнилися слізьми, які за мить перелилися через край.

— Що за купа нісенітниць! — вичитала її Беатрікс, карбуючи кожне слово, тоді як Алму після кожного складу проймала дрож. — Уявляєш, як часто, у моєму-то віці, я бачила, як у людей вмирають бабусі? По-твоєму, я мала оплакувати кожну з них? Смерть бабусі, дитинко, то не трагедія — а від того, що в когось три роки тому вмерла бабця, аж ніяк не треба ревіти. Бабусі вмирають, дитя моє. Так влаштований світ. Не помилюсь, якщо скажу, що таке воно призначення в бабці — вмерти, навчивши молодше покоління розуму й гідності. Крім того, навряд чи ти втішила свою покоївку, для якої було б більше користі, якби ти проявила стійкість і витримку, замість падати в сльозах на ліжко.

Ретта і бровою не повела, слухаючи її настанови, тоді як на Алмі не було лиця від хвилювання. Ось і прийшов Ретті Снов кінець, подумала Алма. Та зненацька Ретта розсміялася.

— Прекрасні зауваження, місіс Віттекер! Який незвичний підхід! Ви цілком праві! Смерть чиєїсь бабці більше ніколи не буде для мене трагедією!

Алмі здалося, що сльози Ретти так і поповзли вгору по її щічках, а тоді безслідно висохли на очах.

— А тепер мушу вас покинути, — сказала Ретта, бадьора, як весняний вітерець. — Я збираюся ввечері на прогулянку — треба поїхати додому й вибрати найкращий капелюшок. Обожнюю гуляти, місіс Віттекер, але тільки в найгарнішому капелюшку, не інакше.

Ретта простягнула Беатрікс свою руку, якій не зоставалося нічого іншого, як її потиснути.

— Як добре, що я познайомилася з вами, місіс Віттекер! Не знаю навіть, як подякувати вам за ваші мудрі настанови! Ви — цар Соломон серед жінок; не дивно, що ваші діти так вами захоплюються. Якби ви були моєю мамою, місіс Віттекер, уявляєте, яка б я була розумна! Не хочу вас засмучувати, але моя матуся в житті не сказала нічого розумного. А найгірше, що вона так густо намащує лице воском, маззю й пудрою, що стає як дві краплі води схожа на манекен у кравецькій майстерні. Уявіть собі, як мені не пощастило — мене виховував неосвічений кравецький манекен, а не така розумна жінка, як ви. Ну що ж, тоді бувайте!

І пострибала геть, а Беатрікс здивовано витріщилася їй услід.

— Оце так дивачка, — пробурмотіла Беатрікс, щойно Ретта пішла геть, і в будинку знову запанувала тиша.

Наважившись стати на захист своєї єдиної приятельки, Алма відповіла:

— Вона, безперечно, дивачка, мамо. Але, по-моєму, в неї добре серце.

— Добре серце в неї чи ні, Алмо, про це судити може тільки Бог. Та лице в неї недоладне. На ньому відображається все що завгодно, тільки не розум.

Ретта повернулася до Білого Акру наступного ж дня, привітавшись із Беатрікс Віттекер так радісно й доброзичливо, ніби та їй геть ні в чому не дорікала. Вона навіть принесла Беатрікс букетик квітів, що їх зухвало нарвала в садах Білого Акру. На превелике диво, Беатрікс узяла букет, не промовивши ні слова. Відтоді Ретті Снов дозволили проводити в маєтку стільки часу, скільки їй заманеться.

Те, що Ретта зуміла обеззброїти Беатрікс, здавалося Алмі справжнім досягненням. Це було схоже на чаклунство. Ще й усе трапилося так швидко! Якимось дивом, за одну коротку, відчайдушну розмову Ретта змогла запобігти доброї (принаймні достатньо доброї) ласки матріарха, діставши дозвіл навідуватися до маєтку, коли їй схочеться. Як їй це вдалося? Алма точно не знала, але здогадувалася. По-перше, Ретту було важко змусити замовкнути. До того ж Беатрікс з роками підупала й уже не мала охоти вести словесні баталії до переможного кінця. Хтозна, може, Алмина матір уже не була рівнею таким панянкам, як Ретта Снов. Але найголовніше ось що: хоч її мама терпіти не могла нісенітниць і лестощів, Ретта знала, що робить, коли назвала Беатрікс Віттекер «царем Соломоном серед жінок».

Напевно, те дівчисько не таке дурненьке, як здається.

Ось так Ретта зосталася в Білому Акрі. Восени 1819-го частенько бувало так, що Алма приходила рано-вранці до свого кабінету, щоб попрацювати над ботанічним дослідженням, а Ретта вже тут як тут — вмостившись у кутку на старій канапі, розглядала модні ілюстрації в останньому номері «Дамського журналу».

— О, привіт, дорогенька! — щебетала Ретта, підводячи на неї радісний погляд, так наче вони домовлялися про зустріч.

З часом Алма перестала дивуватися. Ретта їй не надокучала. Вона ніколи не торкалася наукового приладдя (хіба що призм, перед якими не могла встояти), а коли Алма цитькала на неї: «Люба, прошу тебе, заради Бога трохи помовч, дай я дещо порахую», Ретта замовкала й давала їй закінчити розрахунки. Як уже на те пішло, Алмі подобалося мати простодушну, дружелюбну компаньйонку. Таку собі пташину в клітці у куточку, яка мило туркотіла, поки Алма працювала.

До кабінету Алми, бувало, навідувався Джордж Гокс обговорити остаточні правки до тої чи тої наукової статті — присутність Ретти його завжди спантеличувала. Джордж ніколи не знав, як поводитися з Реттою Снов. Його, чоловіка дуже розумного й серйозного, тупість Ретти страшенно дратувала.

— І що Алма з містером Джорджем Гоксом сьогодні обговорює? — поцікавилася Ретта одного листопадового дня, коли їй набридло гортати ілюстровані журнали.

— Антоцеротових, — відповіла Алма.

— То, певно, щось бридке. Це якісь тварини, Алмо?

— Ні, люба, не тварини, — відповіла та. — Рослини.

— Їх можна їсти?

— Хіба що ти олень, — засміялася Алма. — І то дуже голодний.

— Як добре бути оленем, — розмірковувала Ретта. — Звісно, якщо ти не бідолашний олень, який потрапив під дощ, бо тоді тобі мокро й неприємно. Розкажіть мені про тих антоцеротових, містере Джордже Гокс. Але так, щоб було зрозуміло такому пустоголовому дівчиську, як я.

То було нечесне прохання, бо Джордж Гокс умів вести тільки вчені, ерудовані розмови, геть не пристосовані до пустоголових дівчисьок.

— Що ж, міс Снов, — зніяковіло почав він. — Це одні з найменш розвинутих рослин…

— Але ж, сер, так негарно казати!

— …і до того ж автотрофні.

— Їхні батьки, певно, ними пишаються!

— Ну… ем-м-м, — затнувся Джордж.

Він більше не знав, що казати. Тоді, змилосердившись над Джорджем, у розмову втрутилася Алма.

— Автотрофні рослини,