Читати книгу - "Вигнання з раю"

І хто б же втримався від спокуси великого руху на цій всемогутній землі? Земле, прости нам нерішучість пашу, але не прощай надій і зухвалості!

28

Коли ростеш одинаком, заздриш тим, хто має братиків і сестричок. Згодом ця туга опановує і пронизує тебе всього, і тривалий час ти навіть на світ дивишся крізь цю тугу. У Гриші Левенця почуття самотності мало, сказати б, спадковий характер. Його мама Сашка теж була єдиною дитиною в своїх батьків Дейнег. Ні діда Сашка, ні баби Тетяни Гриша не застав на цьому світі. Діда забрали на війну в жовтні сорок третього після визволення села від фашистів, він устиг написати своїй Тетяні лише одного листа з-під Коростеня: «Тетяно! Ти ж знаєш, що я не боюся смерті, а тільки боюся великого каліцтва. Твій Сашко. Пиши мені частіше».

Листа дід Сашко написав 25 листопада, а 28 листопада його вбито. Баба Тетяна замінила діда Сашка на бригадирстві. Гибіла в полі під дощами й снігами, в бригаді мала самих тільки жінок, бо й у всьому колгоспі, крім трьох дідів та кількох хлопчаків, не було ніяких чоловіків. Орали коровами, добрива жінки носили з станції за тридцять кілометрів на плечах. Це розповідала згодом Гриші мама Сашка, яка чотирнадцятилітньою вже доїла корів і ніколи не могла згадати, чи виспалася бодай раз за все своє життя і чи був хоч один день, коли б не переслідував її сморід ферми. Баба Тетяна застудилася і вмерла ще до Гришиного народження. Землемір Левенець змандрував від мами Сашки, не стерпівши вбивчого режиму її життя, коли хлопець став пізнавати світ. Гриші судилася самотність, а цей стан, як відомо, сприяє сумовитості й задумі, з яких іноді можуть народжуватися навіть якісь вигадки, речі, цілі маленькі світи.

Невгамовний Гриша залюбки вигадував усілякі штучки, робити це було легко, ніхто не заважав і не відволікав уваги. Одна біда: не вистачало слів для називання. Попервах він губився і навіть страждав од нестачі слів, а тоді приноровився і став вигадувати й свої власні слова так само легко, як оті невідомі добрі люди, що не тільки виробляють нові й нові ліки, але й називають їх щораз заплутаніше і незбагненніше.

Ну хто взагалі знає, скажімо, що таке «усюсик»? Може, це хлопчик, який робить отой маленький гріх, після якого мокріють штанці? А може, це такий меткий чоловічок, який повсюди встигає? А може, той, що сушить колгоспне просо, яке збирали в мокру погоду і роздають по хатах, щоб посипали на черінь і рятували від цвілі?

Або ще слівце «окобос». В ньому є щось і від «ока», і від «барбоса», і від «кособокості». Часом слово народжувалося з єдиним і точним призначенням. З-поміж усіх лишалося йому назавжди одне, хоч прийшло, здасться, найпершим: талатай. Що таке талатай? Це така штука, яка дає змогу пустити всіх ворогів димом, самому лишаючись живим і неушкодженим. Вигадалося воно, мабуть, після маминих розповідей про війну, про діда Сашка, про отой єдиний його лист з фронту: «Тетяно! Ти ж знаєш, що я не боюся смерті, а тільки боюся великого каліцтва», про фашистів і про всіх ворогів.

Талатай мав порятувати малого від жахів видимих і невидимих, які насувалися на нього звідусюди з розповідей, залякувань, пересторог і спогадів: вулкани, землетруси, акули, крокодили, вовки, пошесті, тайфуни, торнадо, розшалілі урагани з ласкавими жіночими іменами, пожежі, поводі, а позад усього невідступною стіною темного жаху стояла війна, відходила в спогади, але не зникала, а насилала на людину гнітючу темряву, пітьма наповзала на ще більшу пітьму, затуляла півсвіту, замахувалася на життя. Що міг мати малий хлопчик супроти всього цього? Тільки талатай!

А тоді талатай обернувся проти блудного землеміра.

Мама Сашка попервах ще ждала, сподівалася, що Левенець повернеться із своїм білим парасолем, складаною метрівкою, триногою, з «інструментом» і бокатою трилітровою баклагою, приїде, як і поїхав, на іржаво-кістлявому велосипеді, в своєму коров’ячому френчі, і будуть у неї ще діти, і Гриша не ростиме самотою, як виросла вона то через голод, нестачі, то через війну. Відчаявшись у своєму дожиданні, мама Сашка зважилася на вчинок і геть безглуздий.

Вона попросила котрусь із доярок, щоб доглянули її корів, узяла малого Гришу, переправилася човном на той бік Дніпра, де була пристань, поштовхавшись у черзі, купила квиток, і попливли вони на палубі «Софії Перовської» серед сапеток, повних помідорів, слив і ранніх яблук, до якоїсь загадкової Бородаївки, до ворожбита, від якого мама Сашка хотіла довідатися, чи вернеться муж-землемір, чи ждати, чи сподіватися.

До Бородаївки припливли надвечір. Запам’ятався Гриші зелений косогір, високі зелені дерева, крізь які били скісні промені призахідного сонця, а під деревами, спокійно розсівшись на густій траві, маленький чорнобородий ворожбит, не чоловік, а карлик, але з голосом грубим і дужим, і очі теж мав великі, трохи сумні і ніби важкі — лягали на тебе, і ти відчував їхній тягар, мовби були з чорного каменю, чи що.

Мама Сашка виклала з вузлика ворожбитові свої небагаті дари, але він на те й не поглянув. Не став питати й про її лихо чи клопіт. Може, знав, може, здогадався. Це вже Гриша думав згодом, набагато пізніше. А тоді ворожбит вразив і приголомшив його своїм знанням, яке межувало з чарами. Бородаївський провидець глибокодумно сказав мало не навстріч мамі Сашці:

— Хочеш знати, жінко, чи матимеш свого чоловіка? Он птиця. Полетіла, а чи вернеться — хто скаже? Ні вітер, ні дощ, ні хмари, ні місяць на небі…

Коли вже для ворожбита не існувало ніяких тайнощів, то мама Сашка розповіла йому все, а він навіщось став розпитувати про роки народження і її самої, і діда Сашка, і баби Тетяни. Тоді говорив роздумливо, мовби сам з собою, не дбаючи, слухають його чи ні і чи мовлене ним полегшує скорботу людині, чи, може, завдає ще більшого болю: «В дітях не мають щастя ті, хто народився в 1893, бо такий рік нещасливий, а потім ще в таких годах: 1865, 1871, 1876, 1882, 1899,1904, 1910, 1921, 1927, 1931, 1938,1949, 1955, 1960, 1966, 1977, 1983, 1988, 1994. В оцих годах жінка-мати не буде щаслива в дітях, а буває нещасна й замужем, а як чоловіки роджені в цих роках, то й нічого плохого їм нема, а чим це пояснити, не можу сказать, але провірив я на багатьох сім’ях, і виходить, що правда».

Спали вони на пристані, серед жінок з клунками, знов серед лозових