Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– А навіщо ви туди ходили? – пильно подивився на Хом’якова донкор. Не треба багато думати, щоб утямити: зараз для «допитуваного» почнеться найважче. Утямили це всі.
– Розумієте, – почав схвильовано Хом’яков, – у нас почалися проблеми. Ну, не між нами. У «Ричарда». Дехто із серйозних людей лапу на нього покласти захотів. І нас культурно попросили продати. Ціну запропонували непогану. Багато розуму не треба, щоб укурити ситуацію. Вихід один – давати добро. А Креч – на диби. «Ми його з нуля», «душу вклали» – і всяка така лабуда. Сказав, що знайомих із ментовки підключить. А я ж цю публіку кримінальну знаю. З ними краще миром усе «замазувати». Війну розпочнеш, але ніколи не виграєш. І ніяка ментовка не допоможе. Пузатіші за нас канат перетягували. І що? Не всі могилки законні мають. Декого шукають і досі. Не менти, звісно. Родичі. Лягаші там на паях. Процентик непоганий. Креч не хотів утямити цього. Таких простих правил. Точніше, він розумів, але не хотів миритися. Я йому вже й так чесав. І сяк прямо в лоба втовкмачував. А він уперся – і все. Мені зробили останню пропозицію. І дали два дні. Я й вирішив із ним ще раз перетерти. Звав по телефону сюди, але він не захотів. Сказав, що роботи багато. Тоді я поїхав до нього. Але… Він ні на міліметр не поступився. Ще й знову посварилися. Наговорили один одному… Я грюкнув дверима й подався… Катастрофа… Досі повірити не можу. Такого друга Господь дає раз на життя…
Сказане все ніби щиро. На очі набігли сльози. Щоб приховати їх, Хом’яков підвівся й почав ритися в теках. Ті вишикувалися чіткою шеренгою клонів у темно-коричневій шафі.
«Але може й грати, – подумав Богдан, – серед братви бувають такі таланти, що заслуженим-перезаслужено-народним годі й братися. Коли мова про великі гроші йде. Чи про порятунок своєї шкури…»
– А коли ви до нього прийшли, нічого незвичного не побачили? – запитав Марченко. – Чи нікого… – Він умів ставити питання. І старанно записувати все до блокнота. Найкрутіший би відмінник позаздрив. У найкрутішому універі… Донецька.
– Дивного – ні, – далі «турбував» теки директор. – Креч якраз закінчував татуху робити.
– Не пам’ятаєте, хто це був? – застиг перед записом нової відповіді донкор.
Лисиця аж підсунувся ближче.
– Та пі… гомик якийсь, – поправив себе Хом’як. – Таке чмо жіночне. З ніг до голови. Солоденький, – скопіював, як йому здавалося, «чоловіколюбця» Артур Дмитрович. – Тьху, – удавано плюнув. – Креч запхав мене до іншої кімнати.
– А який він із себе? – далі «вів слідство» Ігор. – Опишіть.
– Ну, – задумався директор, – молодий ще, років із тридцять, акуратне чорне каре, прикид гомосячий, блузка квітчаста, стрейчеві джинси темні.
«Алекс», – подумав Богдан.
– Креч його Алексом називав, – згадав ще одну деталь «допитуваний».
Лисицю наче в спину хто штовхнув. Несподівано. Збіг? Диво? Закономірність? Алекс якимсь боком до нашої історії? І в «Алі-Бабі…» вони зустрілися точно не просто так. Чи все ж таки випадково? На мільйонне місто? Гм… Розкажи це своїм кросам… Тоді що? «Ведуть»? Хто? Термінатор? Він же попереджав учора й сьогодні, щоб не сунули носа. Плюс його рандеву з Алексом. На випадковість явно не тягне. Найбільш можливий варіант. Або, може, кримінал тутешній? Але чи якшаються вони з гомами? Гм… Хоча зараз кримінальники – теж люди модні. І такі серед них є. Але якщо Алекс «вів», чому «пішов на контакт»? Частина плану? Гм… Чи – міліція? І Алекс – їхній агент. Під таким незвичним прикриттям. А з Термінатором – просто знайомий… Гм… Теж може бути. Тут узагалі все може бути. І задачка із нерозв’язної взагалі стає небезпечною.
– І про що вони говорили? – підкинув нове питаннячко донкор.
– Каракуцю якогось обговорювали, – відповів Хом’як. – Я про нього ніколи не чув. Ніби співак наш донецький. Працював у «Прем’єрі». Кабак на Артема, якщо знаєте. А це в Москву зібрався. Щастя пошукати. То Креч казав, що голос у нього слабуватий. Невисокий. А той, Алекс, і відповідає: «Зараз у шоу-бізі голос не важливий. Там інше в ходу». Обидва засміялися. А потім анекдоти в стилі «на екран через диван» почали травити. Коли Алекс пішов, я вийшов і ми почали базарити…
– А Кречет часом сам із «шляху правильного» не звернув? – уліз зі своїм питанням Богдан, почавши згадувати, де він чув прізвище Каракуця. Надокучило бути в офсайді. – Раз дружбу з такими водив.
– Та ні, – повернувся до гостей Хом’як. Обличчя уже звичайне. – Не думаю. Це ж просто клієнт.
– Але ж спільних знайомих вони мали? – не відставав Лисиця. І одразу спалахнуло: Каракуця – прізвище з афіші. Коли роздивлявся їх біля сімдесятої гімназії.
– Ну, це ще ні про що не говорить, – аж обурився директор. – Креч – справжній чоловік… був. Без жодних таких задирок. Він жінок любив. Повірте. Хто-хто, а я про його амури знаю ого-го. Як кажуть, є що згадати, та нічого дітям розказать.
– А серед його колишніх красунь не було таких, які б мали за що помститися? – повів розслідування далі Ігор.
– Колишніх? – задумався Артур Дмитрович. – Так і не згадаю одразу… Знаєте, скільки їх було. І коли навіть з Інкою жив, все одно на два фронти встигав. А бувало – й на три… Але чогось «такого»… Ні. Не пригадую…
– А може – роги кому приробив? – поставив іще одне «протокольне» запитання Марченко. – Ну, зі «світу сильних». Таке теж легко могло трапитись. А ті хлопці довго не роздумують. Без очей лишають – три секунди.
– Наче ні, – скривив упевнений фейс Хом’яков. – Якби десь наслідив так, давно б уже розібралися. А не тягли б довго.
– А останнім часом він із ким романи крутив? – нарешті запитав, що хотів, Лисиця.
– Гм… – двозначно усміхнувся директор. – Фотомодель шикарну на приціл узяв. Молоде ще воно, зелене. Сімнадцять років усього.
– А вона як до нього? – далі цікавився Богдан.
– Наче нормально. «Відповідала взаємністю».
– А що за зірочка? З якої родини? Хто батьки? – поспішив запитати Ігор.
– Не знаю. Креч її до нас не приводив. Не знайомив. Наче оберігав від нашого «згубного впливу». Фотки показував. Відео. Коли на машині приїжджав, то вона й не виходила. Не дуже в тему їй наша рокерська тусня.
– А фотографії у вас її немає? – запитав Марченко.
– Ні. Нащо?
– А як її звати? – не зупинявся донкор. Він ніби відчув слід. І вже чекав, щоб ним рвонути.
– Амалія-Амелія-Камалія-Камелія… – задумався Хом’як. – Щось таке. Як актрису. Чи співачку.
– А в якому агентстві працює? – захотів уточнити ще й це Лисиця.
– Не знаю, – стенув плечима директор. – Мені по барабану, якщо чесно… Креча просто шкода. Реально шкода… А, ледь не забув. Костян казав, що колишня його знову почала наїжджати. Щоб бабками ділився.
– А він? – поцікавився Марченко.
– А що ж він, дурний – гроші на вітер викидати? – хмикнув директор. – І так випив від неї. І від татуника її… Вони ще самі мали йому за це доплатити…
– А ви знаєте Термінатора? – підкинув питання професор.
– Звісно, – спокійно відповів Артур Дмитрович. Навіть не напружився. – Особа в наших тусах відома. «Китайський імператор». Його багато хто знає і багато хто побоюється. Такий таємничий чувачок. Намагаюсь обходити десятою дорогою. Мені проблеми не потрібні. Таке про нього шепчуть…
– А Кречет його знав? – знову запитав Богдан.
– Знав. Кажуть, що й навчався наче в нього. Але точно й не скажу. Мені те по цимбалах. Одним локатором чув. А не спитали, й не згадав би.
– О’кей, – підвівся Ігор. – Дякуємо.
Лисиця й Хом’яков теж устали.
– Які проблеми? – запитав бадьоро директор, тиснучи руки гостям. – Я ж із радістю. Все, що треба. Аби тварюку ту швидше знайшли, що Костяна у нас забрала…
В очах бувалого рокера з’явилися сльози. Щирі. Тут і Станіславський би не вередував.
– Знайдемо, – вирвалось у Лисиці. Хоча дуже в цьому сумнівався. Усе закручувалося не так, як хотілося б.
Марченко й директор подивилися на нього. І – повірили. Хоча віра кожного трималася на різних палях.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.