Читати книгу - "Бог Дрібниць"

На зворотному шляху, обігнувши Аєменемський Дім, Рахель вийшла на головну дорогу. Тут також повиростали, мов гриби після дощу, нові будинки, і тільки тому, що гніздилися вони під деревами, а вели до них від головної дороги вузькі непроїжджі доріжки, Аєменем зберігав ще рештки давнього сільського спокою. Як по правді, то за чисельністю населення він тягнув уже на невелике містечко. За хистким зеленим фасадом ховалася маса людей, готових за лічені хвилини заполонити все навколо. Щоб до смерті побити недбалого водія автобуса. Розтрощити вітрове скло автомобіля, який зважився виткнутися на вулицю під час оголошеного опозицією загального страйку. Вкрасти у Крихітки-кочамми її імпортний інсулін та булочки з кремом, привезені аж із коттаямської пекарні «Бестбейкері».

Товариш К. Н. М. Піллай стояв біля своєї друкарні «Лакі-прес» і перемовлявся через низеньку огорожу з чоловіком по той бік. Руки товариш Піллай схрестив на грудях і міцно, як справжній власник, учепився собі у пахви, наче хтось оце допіру просив їх позичити, а він відмовив. Його співрозмовник з удаваним інтересом перебирав купку світлин у поліетиленовому пакетику. Переважно то були знімки сина товариша К. Н. М. Піллая, Леніна, який жив і працював у Делі, де займався малярськими, сантехнічними й електротехнічними роботами у нідерландському і німецькому посольствах. Щоб у клієнтів не виникало жодних побоювань через його ймовірні політичні вподобання, він навіть змінив у своєму імені одну літеру і звався тепер Левін. П. Левін.

Рахель спробувала була пройти мимо непоміченою. Звісно, сподіватися, що пощастить, було безглуздо.

— Аййо, Рахель-моль! — вигукнув товариш К. Н. М. Піллай, миттю її впізнавши. — Оркунніллей[30]? Пам’ятаєш дядечка-товариша?

— Увер[31], — відповіла Рахель.

Чи вона його пам’ятала? Ще б пак.

І запитання, і відповідь були лише ввічливим вступом до розмови. Бо ж обидвоє знали, що є речі, які можна забути. І є речі, забути яких не можна; вони сидять на запилених полицях, немов опудала птахів зі зловісними, спрямованими врізнобіч очима.

— Отже, — мовив товариш Піллай, — ти зараз наче в Амейриці?

— Ні, — заперечила Рахель, — я тут.

— Ну, так, — у його голосі озвалася нетерпляча нотка. — Але ж узагалі в Амейриці, хіба ні?

Товариш Піллай розплів руки, і його соски глипнули на Рахель понад огорожею, ніби очі сумного сенбернара.

— Впізнаєш? — запитав товариш Піллай у чоловіка зі світлинами в руках, вказавши підборіддям на Рахель.

Той не впізнавав.

— Донька доньки старої кочамми з «Райських маринадів», — пояснив товариш Піллай.

У чоловіка був спантеличений вигляд. То явно був нетутешній. І не любитель маринадів. Товариш Піллай спробував зайти з іншого боку.

— Пун’ян-Кунджу? — запитав він. У небі на мить з’явився і помахав висхлою рукою Антіохійський патріарх.

В голові у чоловіка зі світлинами почало прояснюватися. Він енергійно закивав.

— Син Пун’яна-Кунджу? Бенаан Джон Іпе? Той, який жив у Делі? — вів далі товариш Піллай.

— Увер, увер, увер, — відповідав чоловік.

— А це ось — донька його доньки. Вона тепер в Амейриці.

Розібравшись нарешті в Рахелиному родоводі, киванець знай кивав і кивав.

— Увер, увер, увер. А тепер вона в Амейриці, так.

Запитання у його голосі не було. Лише суще захоплення.

Йому невиразно спадав на гадку запашок якогось скандалу. Подробиці, щоправда, з пам’яті вже вивітрилися, але він пригадував, що йшлося начебто про секс і про смерть. Про це писали в газетах. Після короткої паузи і ще однієї низки дрібних кивків він вручив товаришеві Піллаю пакет зі світлинами.

— Ну, гаразд, товаришу. Мені вже час.

Мав іще встигнути на автобус.

— Отже! — тепер, коли у товариша Піллая з’явилася можливість, не відволікаючись, осяяти Рахель, ніби прожектором, всією своєю увагою, його посмішка стала ще ширшою. У винагороду за ціложиттєве безкомпромісне вегетаріанство ясна у нього були незвично рожеві. Він був з тих чоловіків, яких важко уявити хлопчаками. Чи немовлятами. Виглядав так, наче й народився вже чоловіком середнього віку. Із залисинами.

— А твій чоловік, моль? — поцікавився товариш Піллай.

— Він не приїхав.

— Маєш якесь фото?

— Ні.

— Як його звати?

— Ларрі. Тобто Лоренс.

— Увер. Лоренс, — товариш Піллай схвально кивнув. Так, ніби, маючи вибір, сам обрав би це ім’я.

— Нащадки є?

— Ні, — відповіла Рахель.

— Все ще плануєте? Чи вже чекаєте?

— Ні.

— Одного треба обов’язково. Хлопчика, дівчинку — кого завгодно, — сказав товариш Піллай. — Двох — тут уже можна й подумати, звісно.

— Ми розлучені і разом не живемо, — повідомила Рахель, сподіваючись, що він, приголомшений цією новиною, замовкне.

— Розлучені і не живете?.. — його голос сягнув такого високого регістру, що на знаку питання тріснув і зламався. Прозвучало це так, наче розлучитися і не жити — то приблизно одне й те саме.

— Прикро, вельми прикро, — сказав він, коли трохи оговтався. Хтозна-чому його аж потягнуло ні з того ні з сього на нехарактерну, книжкову лексику. — Вельми, вельми прикро.

Можливо, спало на думку товаришу Піллаю, це покоління просто розплачується за буржуазне загнивання своїх предків.

Той збожеволів. Ця не живе. Може, й безплідна.

А раптом оце і є справжня революція? Християнська буржуазія почала руйнуватися зсередини.

Хоч навколо не було ні душі, товариш Піллай стишив голос, ніби їх могли підслухати, і довірливим тоном шепнув:

— А мон, як він там?

— Нормально, — відказала Рахель. — У нього все гаразд.

Нормально. Такий, знаєте, плоский, медового кольору. Пере крихким милом свій одяг.

— Аййо паавам[32], — прошепотів товариш Піллай, і його соски похилилися, вдаючи зажуру. — Бідолаха.

Рахель не могла збагнути, навіщо йому так докладно її розпитувати і потім цілковито нехтувати відповіді. Почути від неї правду він, зрозуміло, не сподівався, проте чому навіть не намагався бодай виду не показувати?

— А Ленін тепер у Делі, — нарешті діждався нагоди змінити тему товариш Піллай. Він не міг приховати гордості. — Працює з іноземними посольствами. Глянь!

Він подав Рахелі целофановий пакет. Знімки зображали переважно Леніна з сім’єю. Дружина, дитина, новий моторолер марки «Баджадж». На одному фото Леніну тиснув руку якийсь дуже добре одягнений і дуже рожевощокий чоловік.

— Німецький перший секретар, — сказав товариш Піллай.

Ленін з дружиною мали на знімках задоволений вигляд. Ніби поставили у вітальні новий холодильник і вже сплатили перший внесок за муніципальну квартиру.

Рахель пам’ятала випадок, завдяки якому Ленін перетворився для них з Естою на реальну особу, і вони перестали ставитися до нього лише як до ще однієї складки на сарі його матері. Їй та Есті було тоді п’ять років, а Леніну, мабуть, три чи чотири. Зустрілися вони в клініці доктора Верґезе Верґезе (провідного коттаямського педіатра й обмацувача матерів). Рахель приїхала з Амму й Естою, який не відстав, доки його не взяли з собою.