Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Ріка зміліла. А вона виросла.

В обмін на голоси впливового лоббі фермерів-рисосіїв нижче за течією спорудили греблю, яка регулювала приплив солоної води з заводей, поєднаних з Аравійським морем. Відтоді замість одного врожаю можна було збирати два. Рису стало більше, але розплатилися за нього рікою.

Хоч був червень і постійно дощило, води в ріці тепер було не набагато більше, ніж у канаві обіч дороги. Тонка стрічка каламутної води стомлено плюскотіла між заболоченими берегами, оздоблена то тут, то там косими сріблястими рисками мертвої риби. Ріку душили буйні водорості: їхнє вкрите дрібними відростками галуззя метлялося під водою тонкими коричневими щупальцями. Бронзовокрилі якани ходили по ній туди й сюди, обережно ступаючи широкими лапами.

Колись ріка володіла здатністю викликати страх. Змінювати життя. Та зуби у неї вирвали, а дух занепав. І тепер то була лише мулисто-зелена стрічка, яка транспортувала до моря смердюче сміття. Яскраві пластикові торбини цвіли на її в’язкій бур’янистій поверхні, ніби субтропічні летючі квіти.

Кам’яні східці, якими купальники спускалися колись до самої води, а Рибальський Люд — до риби, повністю оголилися і вели нізвідки в нікуди, немов безглуздий монумент на консолях, зведений у пам’ять про ніщо. Зі щілин між каменями росла папороть.

По той бік ріки стрімкий глинистий берег подекуди наростав глинобитними стінами низеньких халуп. Діти перевішували через край задниці і випорожнювалися прямо на тванисте, грузьке баговиння оголеного русла. Менші залишали ріденькі, гірчичного кольору патьоки, і ті діставалися донизу майже прямовисним схилом самотужки. Згодом, увечері, вода в ріці піднімалася, забирала денні дарунки і несла їх до моря, залишаючи після себе хвилясті розводи густої білої піни. Вище за течією чисті матері прали одяг і мили посуд у неосквернених фабричних стоках. Дехто й купався. Відрубні намилені торси темними бюстами виокремлювалися на тлі тонкої й гойдливої зеленої стрічки.

У теплі дні сморід лайна піднімався над рікою і накривав крислатим капелюхом увесь Аєменем.

Серце пітьми, розташоване трохи далі від берега там-таки за рікою, викупила мережа п’ятизіркових готелів.

До Дому Історії — того самого, де колись шепотіли предки, які пахли старими мапами і мали міцні пазурі на ногах, — від ріки було вже не дістатися. Він повернувся до Аєменема спиною. Пожильців привозили до готелю через заводі прямо з Кочина. Вони припливали швидкісним катером, за яким розходився обабіч пінистий слід і залишалася райдужна бензинова плівка на поверхні.

Краєвид з готелю відкривався чудовий, але й там вода була каламутна й токсична. Вздовж берега поставили таблички зі стилізовано-каліграфічним написом: «Купатися заборонено!». Ще там побудували високу стіну, щоб відгородити бідняцькі нетрища і не дати їм уповзти на територію маєтку Карі-Саїпу. З запахом, щоправда, мало що можна було вдіяти.

Проте для охочих поплавати там був басейн. А в меню — свіжий морський лящ, запечений у тандирі, і млинці «сюзет».

Дерева й далі зеленіли, небо над головою голубіло, і це вже само по собі чогось та й було варте. Тож нові власники не спинялися і на всі заставки вихваляли свій не надто запашний рай — у рекламних буклетах його називали «Божим краєм», — адже вони, ті розумні готелярі, добре знали, що до запаху, як і до бідності інших, з часом просто звикають. І насправді основне питання тут — у дисципліні. В неухильному дотриманні правил та кондиціонуванні повітря. Не більше.

Будинок Карі-Саїпу відремонтували і пофарбували. Він став центром вигадливого комплексу, поділеного на частини штучними каналами, через які перекинули мостики. На воді погойдувалися невеликі човники. Навколо старого бунгало колоніальної епохи з його широкою верандою і доричними колонами з’явилися менші та старіші дерев’яні будинки — спадкові, родові оселі, — які готельна мережа викупила у давніх сімей і пересадила у Серце пітьми. Така собі іграшкова історія багатим туристам для розваги. Ніби снопи, що наснилися були біблійному Йосифу, ніби заповзятливі тубільці, які оточили англійського мирового суддю, щоб подати прохання, шанобливо юрмилися старі оселі навколо Дому Історії. Готель називався «Спадщина».

Готелярі полюбляли розповідати пожильцям, що найстаріша з цих дерев’яних будівель та її герметична, обшита панелями комора, де могло зберігатися стільки рису, що вистачило б невеликому війську на цілий рік, була колись родовим домом товариша Е. М. С. Намбудіріпада — «керальського Мао-Цзедуна», пояснювали невтаємниченим. Меблі й усілякі дрібнички, придбані разом з будинком, виставили напоказ. Очеретяну парасолю, плетену тахту. Дерев’яну скриню для посагу. На них почепили пояснювальні таблички з написами «Традиційна керальська парасоля» і «Традиційна скриня для посагу нареченої».

Так історія та література опинилися вдвох на службі у торгівлі. Курц із Карлом Марксом узялися за руки і стали вітати заможних гостей, які сходили з катера на берег.

Дім товариша Намбудіріпада обладнали під готельну їдальню, де ще не зовсім засмаглі туристи в купальних костюмах сьорбали прямо зі шкаралупи ніжне кокосове молоко, а старі комуністи у барвистому національному вбранні, які тепер працювали офіціантами, послужливо схилялися перед ними з тацями напоїв у руках.

Вечорами заради того ж таки місцевого колориту перед туристами виступали танцюристи катакалі зі скороченою виставою («Вони все одно не здатні зосередитися надовго», — пояснювали їм готелярі). Тож прадавні історії стискали й обрізали. Шестигодинну класичну виставу зіжмакали до двадцятихвилинної сценки вар’єте.

Відбувалася вистава біля басейну. Доки барабанщики барабанили, а танцюристи танцювали, пожильці готелю пустували з дітьми у воді. Доки Кунті на березі ріки розкривала Карні свою таємницю, закохані натирали одне одного кремом для засмаги. Доки Путана годувала немовля Крішну своїм отруйним молоком, татусі влаштовували сублімовано-сексуальні забави зі своїми звабливими доньками-підлітками. А тим часом Біма потрошив Душасану й омивав у його крові волосся Драупаді.

Задню веранду (де діяв загін доторканних поліціянтів і де пропалили надувне гусеня) загородили й перетворили на простору готельну кухню. Тепер там не готували нічого вагомішого за кебаб і карамельний заварний крем. Жах залишився в минулому. Його перекрили запахи харчів. Заглушив тихий гомін кухарів. Веселий перестук-стук-стук ножів, якими краяли імбир та часник. Патрання не надто великих ссавців — поросят, кіз. Нарізання м’яса. Чищення риби.

Одна річ лежала там, похована у землі. Під травою. Ось уже двадцять третій рік під червневим дощем.

Дрібна забута річ.

Про яку й не згадає ніколи світ.

Пластмасовий дитячий годинник з намальованими стрілками.

Він показував за десять другу.

Коли Рахель вийшла прогулятися, за нею ув’язалася ватага дітлахів.

— Гей, гіпувата! — запізнившись на чверть століття, гукали вони. — Як тебе звати?

А тоді хтось запустив у неї камінцем, і її дитинство, розмахуючи