Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Було чимало дівчат-танкісток на середніх танках, а ось на важкому — я єдина. Іноді думаю: записати б комусь із письменників моє життя. Сама я не вмію як слід...»

А. Бойко,

молодший лейтенант, танкіст

«Сорок другий рік... Мене призначили командиром дивізіону. Комісар полку попередив: "Майте на увазі, капітане: ви приймаєте не звичайний, а "дівочий" дивізіон. Половина його складу — дівчата, і до них має бути особливий підхід, особлива увага й турбота". Я, звісно, знав, що в армії служать дівчата, але не чітко собі це уявляв. Ми, кадрові офіцери, трохи насторожено спостерігали, як "слабка стать" опановує військову справу, яка споконвіку вважалася чоловічою. Ну, скажімо, медичні сестри — то звично. Вони добре себе зарекомендували ще за часів Першої світової війни, потім — у громадянську. А що робити дівчатам у зенітній артилерії, де треба тягати пудові набої? Як розмістити їх на батареї, де лише одна землянка, а до складу обслуги входять і чоловіки? Їм доведеться годинами сидіти на приладах, а ті залізні, сидіння на гарматах теж залізні, а це ж дівчата, їм не можна. Де вони будуть, нарешті, мити і сушити волосся? Виникало безліч запитань, така то була незвичайна справа...

Почав ходити на батареї, придивлятися. Зізнаюся, що трохи незручно було: дівчина на посту з гвинтівкою, дівчина

на вишці з біноклем — я ж із передової прийшов, з фронту. І такі різні вони — сором’язливі, боязкі, манірні й рішучі, з запалом. Підкорятися військовій дисципліні вміють не всі, жіноча натура противиться армійському ладу. То вона забула, що їй наказано було зробити, то отримала з дому листа і ранок весь проплакала. Покараєш, а іноді скасуєш покарання — шкода. Думки були такі: "Пропав я з цим народом!" Але невдовзі мені довелося відмовитися від усіх своїх сумнівів. Дівчата стали справжніми солдатами. Пройшли ми з ними тяжкий шлях. Приїжджайте. Будемо довго говорити...»

І. А. Левицький,

колишній командир п’ятого дивізіону

сімсот вісімдесят четвертого

зенітно-артилерійського полку

Адреси різні: Москва, Київ, місто Апшеронськ Краснодарського краю, Вітебськ, Волгоград, Ялуторовськ, Суздаль, Галич, Смоленськ... Як охопити? Країна величезна. І тут у пригоді стає випадок. Несподівана підказка. Одного дня пошта приносить запрошення від ветеранів шістдесят п’ятої армії генерала П. І. Батова: «Збираємося ми зазвичай шістнадцятого-сімнадцятого травня в Москві на Красній площі. І традиція, і обряд. Приїжджають усі, кому ще під силу. Їдуть із Мурманська і Караганди, з Алма-Ати та Омська. Звідусіль. З усією нашої неосяжної Батьківщини... Словом, чекаємо...»

...Готель «Москва». Місяць травень — місяць Перемоги. Скрізь обіймаються, плачуть, фотографуються. Не розібрати, де

квіти, притиснуті до грудей, а де ордени та медалі. Я входжу до цього потоку, він піднімає і несе мене, тягне за собою нестримно, і незабаром я опиняюся в майже незнайомому світі. На незнайомому острові. Серед людей, яких впізнаю і не впізнаю, але єдине знаю — я їх люблю. Зазвичай вони губляться поміж нас, непомітні, бо вже відходять, їх стає чимдалі менше й менше, а нас більше, але раз на рік вони сходяться, щоб хоч на мить потрапити у свій час. А їхній час — це їхні спогади.

На сьомому поверсі в п’ятдесят другій кімнаті зібрався госпіталь п’ять тисяч двісті п’ятдесят сьомий. На чолі столу Олександра Іванівна Зайцева, військовий лікар, капітан. Зраділа мені й охоче знайомить з усіма, неначе ми з нею давно знаємо одне одного. А я зовсім випадково постукала в ті двері. Навмання.

Нотую: Галина Іванівна Сазонова, хірург, Єлизавета Михайлівна Айзенштейн, лікар, Валентина Василівна Лукіна, хірургічна медсестра, Ганна Гнатівна Горелик, старша операційна сестра, і медсестри: Надія Федорівна Потужна, Клавдія Прохорова Бородуліна, Олена Павлівна Яковлева, Ангел і на Миколаївна Тимофєєва, Софія Камалдіновна Мотренко, Тамара Дмитрівна Морозова, Софія Филимонівна Семенюк, Лариса Тихонівна Дейкун.

Про ляльки і гвинтівки

«Ех-ех, дівчатка, яка вона підла та війна... Подивитися на неї нашими очима. Жіночими... Так вона страшніше страшного. Тому нас і не запитують...»

«Пригадуєте, дівчата: їдемо в теплушках... І солдати сміються, як ми тримаємо гвинтівки. Тримаємо не так, як зброю тримають, а ось так... Тепер навіть і не покажу... Як ляльок тримаємо...»

«Люди плачуть, кричать... Я чую слово: "Війна!" І гадаю: "Яка війна, якщо у нас завтра в інституті іспит? Іспит — це так важливо. Яка може бути війна?"

А за тиждень почалися бомбардування, ми вже рятували людей. Три курси медінституту — це вже щось у такий час. Але в перші ж дні я стільки побачила крові, що почала її боятися. Ось тобі і півлікаря, ось тобі і "п’ятірка" з практичних. Але люди поводилися надзвичайно. І це надихало.

Дівчата, я вам розповідала... Скінчилося бомбування, бачу — земля попереду мене ворушиться. Біжу туди і починаю копати. Руками відчула обличчя, волосся... То була жінка... Відкопала її і почала над нею плакати. А вона, коли розплющила очі, не запитала, що з нею, вона захвилювалася:

— Де моя сумочка?

— Навіщо вам зараз сумочка? Знайдеться.

— У мене там лежать документи.

Її думки були не про те, як вона, чи ціла, а де її партквиток і військовий квиток. Я відразу почала шукати її сумочку. Знайшла. Вона поклала її собі на груди і заплющила очі. Невдовзі під’їхала санітарна машина, і ми її завантажили. Я ще раз перевірила, як її сумочка.

А ввечері приходжу додому, розповідаю мамі і кажу, що вирішила піти на фронт...»

«Відступали наші... Ми всі вийшли на дорогу... Іде мимо літній солдат, зупинився коло нашої хати, просто в ноги кланяється моїй матері: "Прости, мати... А дівчинку рятуй! Ой, рятуйте дівчинку!" Мені тоді було