Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

Крім цих питань, що справді мали принципову вагу, до проекту було внесено ще цілий ряд дрібних положень, що перекочували до нього з тексту Зборівської угоди козацтва з польським королем 1649 р. Зважаючи на принципово інший характер взаємин Гетьманату з царем, вони були абсолютно недоречними і не можуть сприйматися інакше, як певні рудименти політики козацького автономізму, від якої Хмельницький і його оточення вже давно відійшли, поставивши перед собою мету унезалеження України. Проте, незважаючи на певні слабкості проекту, він загалом справляв непогане враження і, за умови прийняття всіх його положень урядом Олексія Михайловича, міг стати основою для розбудови взаємовигідних і міцних стосунків сторін.

Сімнадцятого лютого 1654 р. гетьман Хмельницький завізував український проект, і повноважна делегація Війська Запорозького на чолі з досвідченими дипломатами й високими козацькими урядниками — генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником Павлом Тетерею — повезла його до Москви. І якщо проголошення в Переяславі союзу з Російською державою, що відбувався у формі протекції Олексія Михайловича над Україною, по суті, було формальністю, то українсько-російський договір, що мав постати за результатами переговорів у Москві, важив для майбутньої долі Української держави дуже багато.

«Указал государь, и бояре приговорили: быть так по их челобитью». Договір 1654 р.

Українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним під стіни Москви прибуло 11 березня (відповідно 21 березня за новим стилем) 1654 р. Дванадцятого березня відбувся його урочистий в'їзд у царську столицю, 13 — урочиста аудієнція в царя Олексія Михайловича за участі царських бояр і думних чинів. Того ж дня розпочалися переговори Тетері та Богдановича-Зарудного з урядом Олексія Романова, інтереси якого представляли: один з найстарших царських бояр Олексій Микитович Трубецькой, голова останньої російської делегації в Україну боярин Василь Васильович Бутурлін і начальник Посольського приказу думний дяк Алмаз Іванов. У ході цих переговорів українські посли виклали принципове бачення умов угоди, окреслене гетьманською інструкцією від 17 лютого 1654 р. Ряд питань, зокрема щодо впровадження царських воєвод в українські міста та збір податків з місцевого населення, було ініційовано російською стороною. Крім того, обговорювалися питання майбутньої військової співпраці, а також міжнародної ситуації в регіоні.

Чотирнадцятого березня на прохання російської сторони українські посли представили свої пропозиції в письмовому вигляді, тобто по суті подали виготовлений в Корсуні та Чигирині проекти від 17 лютого. Упродовж наступних декількох днів спільних конференцій не було, російське керівництво обмірковувало подані пропозиції. Для остаточного вирішення справи було скликано боярську думу, у засіданні якої брав участь й Олексій Михайлович. Саме на ній було ухвалено постанови по кожному із запропонованих пунктів за формою: «Государ указал и бояре приговорили».

Більшість з цих резолюцій схвалювали пропозиції уряду Богдана Хмельницького. Негативними були царські резолюції щодо фінансових взаємин сторін. Як пригадуємо, гетьман волів сплачувати цареві за його покровительство та військову допомогу певну сталу щорічну данину, так як це відбувається у стосунках турецького султана з трансільванським князем чи молдавським господарем. Натомість Олексій Михайлович звелів, аби всі податки з української людності збиралися на його користь і під контролем його представників. А вже з царської казни мали виділятися кошти на утримання війська, козацької адміністрації, ведення зовнішньополітичної діяльності тощо.

Ще одна резолюція негативного змісту стосувалась сфери зовнішньополітичної діяльності. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. А ось уряд Олексія Михайловича звелів інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті «добрі» помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі «злими». Вочевидь вже апріорі до останніх було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Турецької імперії, із якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати.

Крім того, російська сторона детально аргументувала й свою відмову від виплати козакам царського жалування: мовляв, і так доводиться дуже багато тратитись на підготовку до війни з Польщею.

Допоки уряд Олексія Михайловича обмірковував український варіант угоди, Тетеря та Богданович-Зарудний переважно розважалися. Так, 15 березня вони брали участь у військовому параді-огляді солдатських і рейтарських військ; 18 березня — були на урочистому обіді, влаштованому на честь царських іменин. Коли ж послам стало відомо про характер царських резолюцій, вони звернулись із суплікою до Посольського приказу, у якій просили переглянути деякі з цих постанов. Прикметне, що найбільше їх занепокоїла відмова царя від виплатити жалування козакам. Аргументуючи свою позицію, Тетеря й Богданович-Зарудний наголошували на тому, що то «не так іде про гроші Війську Запорозькому, як про царську славу». Акцент було зроблено політично грамотно, і уряд Олексія Михайловича пообіцяв таки відшукати можливості прислати в Україну по четвертині угорського золотого на кожного козака, який потрапив до 60-тисячного козацького реєстру.

Прощальна аудієнція української делегації в царя відбулася 19 березня. Утім, виїхати з Москви вона змогла лише через тиждень — увесь цей час приказні дяки готували царські жалувані грамоти гетьману та Війську Запорозькому та залагоджували інші, менш важливі, але також необхідні при відпуску посольства формальності.

Тоді ж було остаточно відредаговано текст угоди, що тепер складалася з одинадцяти статей й отримала в історичній літературі за часом своєї появи назву Березневі статті 1654 р. Іноді з вуст непрофесійних істориків можна почути, що вже сам факт зменшення кількості статей в угоді з двадцяти трьох до одинадцяти свідчив про демонстративну незговірливість російської сторони, що відкинула більшу частину запропонованих гетьманським урядом договірних постулатів. Насправді ж, як щойно зауважувалось, офіційна Москва не підтримала лише дві принципові пропозиції Чигирина, що стосувалися сфери зовнішніх відносин і фінансів. Суттєве ж зменшення ж кількості статей договору пояснювалося тим, що договірні умови було ліпше згруповано за змістом, відтак було ліквідовано повторюваність близьких тем у кількох різних статтях.

Саме цей документ — названий у літературі Березневими статтями 1654 р., що за логікою речей мав бути виготовлений у двох примірниках, — і безслідно зник, як в українському, так і в російському варіантах. Нині в архіві Посольського приказу в Москві зберігається лише чернетка договору, із якої десь між 20 і 27 березня начисто переписували текст угоди. Саме з цієї чернетки й було зроблено відомі публікації тексту українсько-російського договору 1654 р. Відсутність ж оригіналу документу залишила для істориків неозоре поле для висловлення власних дослідницьких гіпотез, побудові умоглядних