read-books.club » Сучасна проза » Таємниче полум'я цариці Лоани 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

176
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємниче полум'я цариці Лоани" автора Умберто Еко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 37 38 39 ... 125
Перейти на сторінку:
з віршика: «Бараболя Капітан, кроком руш — їде він сам». І знову темінь. Знову теперішнє, горіховий спокій піддашшя.

Наступного дня до мене на гостину прийшов Мату. Я саме обідав, тож хитрун враз заскочив мені на коліна, здобувши собі таким чином сирну скоринку. Вижлуктивши вже звичну на цей час пляшку вина, я поплентався тинятися деінде, аж ось на очі мені втрапили дві великі шафи. Вони стояли просто проти слухового вікна і хитались, як бідацька хижка, але якимось дивовижним чином їх утримували два клинці, завдяки яким шафи стояли більш-менш прямовисно. Щоб відчинити першу з них, мені довелось трохи попріти, позаяк я в будь-яку мить міг гепнутися голічерева, але щойно дверцята відчинилися, до моїх ніг градом посипалися книжки. Я був не в змозі спинити ту навалу. Книжки налітали на мене, немов зграя сов, кажанів, сипух, що віками були там ув’язнені, як джини у пляшці, і лишень чекали на якогось легкодуха, що подарує їм довгоочікувану свободу — і ось тепер стривай, на рятунок не чекай!

До моїх ніг падала цілісінька бібліотека (а що ще було у шафі, я намагався вловити сам, поки не впало). Ймовірно, я віднайшов сховок усього дідового непотребу з його крамнички у місті, котрої дядько з тіткою давно здихалися.

Я не міг навіть уявити, що спромігся б передивитися їх усі, але мене вже ошелешило те різноманіття, що вмить пронеслося перед моїми очима. Книжки були написані найрізноманітнішими мовами, належали до різних епох, а деякі назви не запалювали в мені не те що полум’я, ба навіть іскри, оскільки я вже знав про них, як-от купа старих російських романів. Хіба що, швидесенько пробігши очима кілька з них, я враз зауважив, якою кострубатою італійською вони були перекладені. Вочевидь, як випливало з титулки з подвійним прізвищем, перекладала їх добродійка не з російської, а з французької, бо прізвища героїв мали закінчення «іпе», як-от Myskine чи Rogozyne.

Багато з цих книжок, щойно я торкався їхніх сторінок, розсипалися на порох, немов папір, на якому вони були надруковані, пролежавши стільки десятиліть у непроглядній темряві, не витримував сонячного світла. Власне, ці книжки не витримували людського дотику, наче багато років пролежали, очікуючи на час, коли розсиплються на порох, а тому поля і куточки сторінок ніби навмисне подрібнилися на тонесенькі пластиночки.

Мені в око відразу ж упав примірник лондонівського «Мартіна їдена», тож я почав гортати сторінки, шукаючи останню фразу, немов мої пальці самі вже знали, що знайдуть там. У зеніті слави Мартін Ідей заподіює собі смерть, викинувшись з ілюмінатора трансатлантичного корабля просто у Тихий океан, і, відчуваючи, як вода поволі наповнює його легені, Мартін ніби у зблиску світла пізнав щось, можливо, сенс життя. «Але в ту мить, коли він це пізнав, він перестав пізнавати»[147].

Невже людині й справді потрібне останнє одкровення, якщо вже наступної миті вона занурюється у темноту? Це відкриття кинуло тінь на все те, що я наразі роблю. Може, мені варто спинитись, адже доля вже благословила мене забуттям. Однак початок покладено, і спинитися я вже не в змозі.

Цілісінький день я почитував уривки з різних книжок. З часом я почав усвідомлювати, що знання про великі літературні шедеври, які я вважав здобутком своєї загальнопублічної, зрілої пам’яті, насправді прийшло до мене з дитячих книжечок на кшталт «Золоті сходинки». Я впізнав вірші зі збірки «Кошик» Анджіоло Сільвіо Новаро: «Про що сповіщає дощик травневий, що тупотить лапками гусячими на череп’яних дахах і сухій городній соломі?» або «Весна, танцюючи, приходить до твоїх воріт, що вона несе в дарунок, ну ж бо відгадай — із метеликів віночки і з берізочок дзвіночки, краще не чекай...»

Чи знав тоді я, що таке солома чи берізки? Але за мить мій погляд упав на обкладинки серії з Фантомасом — «Лондонський повішений», «Червоний джміль», «Конопляна краватка», гонитви паризькими катакомбами, дівчата, що підіймаються з могил, четвертовані трупи, відрубані голови, і ось він особисто — князь злочинного світу, у чорному трико, незнищенний і невмирущий, що тривожить диявольським сміхом нічний Париж, його підземелля.

Це була серія про «Фантомаса», а осьдечки і серія «Рокамболь» — ще один геній злочинності. Я розгорнув «Лондонські таємниці» і прочитав таке:

«Від південно-західного рогу вулиці Веллклоуз-сквер йде вуличка завширшки метрів зо три. Посеред вулиці — театр, у якому кращі місця коштують дванадцять пенсів, а в партер пускають за пенс. Провідний актор — негр. Під час вистави глядачі палять і п’ють, шльондри йдуть до ложі босоніж, а в перших рядах сидять злодії».

Перед чарами злочинного світу Фантомаса і Рокамболя я не встояв, тож зачитався їхніми захоплюючими і неймовірними пригодами, що мали дещо спільне з іншим відомим злочинцем, який, однак, був людиною шляхетною — Арсеном Люпеном, і ще з одним, навіть ще шляхетнішим, надзвичайно вишуканим Бароном — злодієм з вищого світу, що цупить коштовності, вправно змінюючи зовнішність, до слова, аж надміру англосаксонську. Проте, гадаю, цим він має завдячувати якомусь італійському художнику-англофілу.

Побачивши примірник «Піноккіо» з ілюстраціями Мусіно 1911 року, я аж затремтів. Сторінки у книзі були заслинені, щедро вкриті плямами від кави з молоком. Кожний собака знає, про що йдеться у цій дитячій книжечці. Про «Піноккіо» я згадую із захватом, він справив на мене просто казкове враження, і хтозна-скільки разів я захоплено переповідав його радісним онучатам, тримаючи малих на колінах. Поза тим, я аж трусився від страху, знову гортаючи моторошні книжкові ілюстрації, виконані у двокольоровій чорно-жовтій чи чорно-зеленій гамі, що у своєму стилі «ліберті» нагадували мені буйну бороду Лялькаря, небесно-блакитне волоссячко Феї, але найстрашнішими були нічні примари — Убивці, і страшезна паща Зеленого Рибалки. І хтозна, чи не дрижав я, скрутившись калачиком грозової ночі, від того «Піноккіо». Коли через кілька тижнів я спитав у Паоли, чи не шкодить сучасним дітлахам жорстокість, яку вони бачать на екранах, жінка відповіла, що, за словами одного знайомого психолога, вона за всю свою практику не бачила дитини, наляканої сучасними фільмами. Натомість якось до неї привели маля, що до смерті перелякалося діснеївської «Білосніжки», і страху цього було неможливо позбутися.

Між іншим, роздивляючись ці жахливі картинки, я здогадався, що моє ім’я також має не менш моторошне підґрунтя. Дізнався я про це, розгорнувши «Пригоди Чуффеттіно», такого собі Ямбо[148]. Його

1 ... 37 38 39 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче полум'я цариці Лоани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниче полум'я цариці Лоани"