Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

363

Деякою мірою протести за довкілля — через їхній начебто аполітичний характер — створювали безпечний простір для політичної діяльності та національного самовираження в умовах загалом репресивних режимів. До 1983 року проблема забруднення води об’єднала аж 10% населення радянської Литви в «Литовську асоціацію захисту природи».

364

Гайдеґґеріанський екзистенціалізм такого роду перекидав ще один місточок на Захід: французький філософ Еммануель Муньє за багато років до того стверджував, що вбачає в екзистенціалізмі своїх сучасників (на кшталт Сартра) «суб’єктивний бар’єр» для того, що він викривав як «об’єктивний матеріалізм» та «технології». У пізніші десятиліття інтелектуальні послідовники Муньє з кола дописувачів часопису Esprit були одними з перших у Західній Європі, хто надрукував праці та відзначив доробок Гавела й інших дисидентів.

365

У ті самі роки Москва надавала крихітній американській Комуністичній партії підтримку обсягом близько 42 мільйонів доларів, що красномовно свідчило про неупереджену щедрість.

366

Політичною нестабільністю, яка виникла внаслідок тривалого протистояння конгресу з президентом Альєнде, скористалися військові сили та здійснили переворот, який підтримала адміністрація президента Ніксона. Соціалістичні й комуністичні сили були заборонені, а президент Сальвадор Альєнде вчинив самогубство. У 1974 році Августо Піночет зосередив владу у своїх руках. — Прим. наук. ред.

367

13 квітня 1976 року, лише за дев’ять тижнів до італійських виборів, Кіссінджер публічно оголосив, що США «не вітатимуть» участі комуністів в італійському уряді, відповідно підтвердивши побоювання Берлінґуера.

368

Одним із перших рішень Брандта після вступу на посаду в 1969 році було перейменування «Міністерства із загальнонімецьких питань» у «Міністерство з питань внутрішньонімецьких відносин»: щоб угамувати занепокоєння східних німців, що Федеративна Республіка і надалі продовжуватиме наполягати на своєму законному праві говорити від імені всіх німців, та просигналізувати про готовність взаємодіяти з НДР як з окремим і сталим утворенням.

369

Через цю правову ілюзію, пов’язану також з емоційними питаннями, Християнсько-демократична партія спочатку не була схильна до підписання Основного договору 1973 року, який встановлював відносини зі Східною Німеччиною, а також продовжувала наполягати, що питання східних кордонів залишається відкритим, аж до 1990 року.

370

У 1973 році секретна служба Західної Німеччини отримала інформацію, що особистий помічник Брандта Ґюнтер Ґійом шпигував на користь Східної Німеччини. У квітні 1974 року він був заарештований, а наступного місяця Брандт подав у відставку з посади канцлера. Припущення, що ініціатором скандалу було керівництво НДР, що таким чином хотіло підважити владу Брандта, який став доволі популярним політиком з обох боків залізної завіси, не отримало достатнього підтвердження. Скандал спровокував, але не був основною причиною відставки Брандта, який уже давно думав залишити свій пост. У 1981 році Західна Німеччина обміняла Ґійома на свого агента, якого спіймали на території НДР. Ґійом став героєм у Східній Німеччині й навіть опублікував свої спогади. — Прим. наук. ред.

371

Від самого початку Ostpolitik особливу увага та привілеї надавали Volksdeutsche — німцям, які все ще жили поза межами німецьких кордонів, на сході чи на півдні. За походженням, сімейним або етнічним, такі люди мали право на повне громадянство, якщо їм вдавалося дістатися Федеративної Республіки. Сотні тисяч мешканців України, Росії, Румунії, Угорщини й інших країн раптом віднайшли своє німецьке коріння, яке вони з такими зусиллями заперечували протягом попереднього пів століття.

372

Першу «Гельсінську групу» заснували 12 травня 1976 року в Москві. До складу її перших одинадцяти членів увійшли Юрій Орлов, Олена Боннер та Анатолій Щаранський. Два роки по тому народилася Helsinki Watch — міжнародна парасолькова організація, створена спеціально для того, щоб робити публічною інформацію про порушення прав людини в державах — підписантах Гельсінських угод.

373

У 1977 році за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська агітація та пропаганда» були засуджені Микола Руденко, Олексій Тихий, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович і Микола Матусевич. У 1979-му ув’язнили ще п’ятьох членів Української Гельсінської групи. — Прим. наук. ред.

374

Звичай наглядачів Макронісосу вибивати з комуністів розкаяння, а потім братися за тих, хто відмовлявся, був напрочуд подібним до практики румунських комуністів у в’язниці в Пітешті в ті самі роки, хоч і дещо гуманнішим. Див. Розділ 6.

375

У Греції, як і загалом у Європі, США спочатку очікували знайти друзів та союзників у лівому центрі грецького політичного спектра. Невдовзі, утім, вони звільнилися від цих ілюзій і переключилися на тісну та тривалу дружбу з націоналістами і правими військовими.

376

Це також дало поштовх появі впливового фільму Коста-Гавраса «Z», в основу сюжету якого лягла справа Ламбракіса.

377

В Іспанії і Латинській Америці державний військовий переворот чи заклик до нього. — Прим. пер.

378

Офіцери, більшість яких сформувалися у військових кадетських училищах за часів довоєнної диктатури Іоанніса Метаксаса, можливо, були не такими непопулярними, як припускали їхні закордонні критики. Але припущення про те, що вони користувалися прихильністю (і, здається, не тільки) Сполучених Штатів, було правильним. Те, що, по суті, було запізнілим продовженням грецької Громадянської війни 1940-х років, швидко стало вважатися останнім проявом європейської громадянської війни тривалістю в століття. Місце «Іспанії» як головного осередка поляризації політичних настроїв посіла «Греція».

379

З 1962 року Греція мала статус асоційованого члена Європейської економічної спільноти.

380

Рух грецьких спільнот поза межами Греції за приєднання своїх територій до Грецької держави. — Прим. наук. ред.

381

Утім сама хунта не уникла покарання. Одинадцять її лідерів судили та визнали винними в серпні 1975 року. Троє отримали смертний вирок, пізніше пом’якшений до довічного ув’язнення. Пападопулос помер у в’язниці в 1999 році, до кінця так і не визнавши провини. Пізніше суд визнав винним генерал-бригадира Іоаннідіса за його дії в придушенні повстання в Політехнічному університеті. На момент написання цієї книжки він перебуває у в’язниці. (Іоаннідіс помер у 2010 році від хвороби легенів. — Прим. пер.).

382

Моррес