Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Домовилися, — сказав Каладін. — Але я хочу, щоб треновані мною солдати лише патрулювали й не брали участі у вилазках на плато. Ходять чутки, що ви відрядили кілька батальйонів у повному складі для протидії бандитизму, підтримання порядку на Посадському торжищі й таке інше. От туди й посилайте моїх людей — принаймні впродовж першого року служби.

— Запросто, — відповів Далінар. — Я так розумію, що ти хочеш виграти час на їхню підготовку, перш ніж кинути мостонавідників у справжній бій.

— І це також, а ще я вбив сьогодні багато паршенді. Проте мимоволі пошкодував про це. Вони ж бо виявили більше лицарської честі, ніж демонструють солдати моєї власної армії. Мені не до душі це відчуття, і я хочу трохи поміркувати над тим, що сталося. Охоронці, яких я підготую для вас, зрештою вийдуть на поле бою, але наша першочергова місія полягатиме в захисті вашої особи, а не в знищенні ворога.

Далінар виглядав спантеличено.

— Добре. Хоча тобі нема про що хвилюватися. Планується, що в майбутньому я рідко буватиму на передньому краї. Моя функція змінюється. Але, так чи інак, згода.

Каладін простягнув руку князю.

— Тепер залишається дізнатись, чи згодні на це мої люди.

— Ти ж ніби казав, що вони робитимуть те саме, що й ти.

— Найімовірніше, — уточнив той. — Я ж бо їхній командир, а не господар.

При світлі сапфірового місяця, що здіймався все вище, Далінар простяг долоню й потис руку новоспеченому капітану. А тоді вийняв з-під пахви пакунок.

— Ось, тримай.

— Що це? — запитав Каладін, беручи пропоноване.

— Мій плащ. Той, що був на мені в сьогоднішній битві. Випраний і залатаний.

Хлопець розгорнув темно-синю накидку з ґліфами «хох» і «лініл», вишитими на спині білою ниткою.

— Мої кольори носить кожен, — пояснив Далінар. — Це такий собі знак належності до однієї родини. Плащ — не бозна-який подарунок, але це одна з небагатьох речей, які я можу запропонувати, надавши їм ще й символічного значення. Тож прийми його разом із моєю вдячністю, Каладіне Буреблагословенний.

Той повільно згортав накидку.

— Де ви почули це ім’я?

— Від твоїх людей, — зізнався Холін. — Вони про тебе дуже високої думки. А це змушує й мене поділяти її. Мені потрібні такі хлопці, як ти, такі, як кожен із вас, — князь прижмурив очі, про щось замислившись. — Їх потребує все наше королівство. А може, й увесь Рошар. Гряде Справжня Руйнація…

— Що-що гряде?

— Та ні, нічого, — відказав Далінар. — Іди відпочинь, капітане. Сподіваюся незабаром почути від тебе добрі новини.

Каладін кивнув і пішов, поминувши двох чоловіків, котрі того вечора виконували функції князівських охоронців. Дорога до нової казарми була недовга. Далінар надав їм по будівлі на кожну команду. А це понад тисяча людей. Що він робитиме з такою хмарою народу? Він-бо зроду не командував загоном, численнішим за двадцять п’ять бійців.

Казарма Четвертого мосту стояла порожнем. Хлопець затримався біля входу й зазирнув усередину. Із меблів там були ліжко й тумбочка на замку з розрахунку на кожну людину. Це здалося йому палацом.

Каладін відчув запах диму. Нахмурившись, він завернув за ріг казарми й побачив своїх людей, які влаштувались довкола вогнища на задньому дворі, зручно вмостившись на валунах чи пеньках, і чекали, доки Скеля доварить казан рагу. Усі слухали Тефта, котрий сидів із рукою, взятою на перев’яз, і тихенько щось повідав. Шен теж був із ними — тихий паршмен сидів із самого краєчку. Його разом з усіма пораненими також забрали з табору Садеаса.

Тефт змовк, забачивши командира, і вся обслуга обернулася до новоприбулого. Тіла більшості мостонавідників укривали пов’язки. «То це їх Холін хоче призначити своїми охоронцями?» — промайнуло в голові Каладіна. Ті скидалися на зграю горопах.

А все ж, якщо серйозно, він схвалював князівський вибір. І якби йому треба було довірити комусь своє життя, хлопець обрав би саме цю купку людей.

— Чим це ви зайняті? — суворо запитав командир. — Ви всі мали би відпочивати.

Обслуга перезирнулася.

— Просто… — озвався Моаш. — Було би якось не по-людськи, якби ми пішли спати, так і не… ну, тобто… ось так не посидівши.

— Нелегко заснути після такого дня, харизматику, — докинув Лопен.

— Ти за себе кажи, — озвався Шрамм, позіхаючи. Свою поранену ногу він прилаштував на пеньку. — Але заради рагу можна й допізна посидіти. Навіть якщо він і справді додає туди камінці.

— Брехня! — гарикнув Скеля. — Висотнохворі низовинці.

Вони залишили для командира місце. Той зайняв його, підмостивши Далінарів плащ під спину та голову. А тоді вдячно взяв миску рагу, яку подав йому Дрегі.

— Ми тут балакали, хто й що сьогодні бачив, — пояснив Тефт. — Із того, що ти витворяв.

Каладін завмер із піднесеною до рота ложкою. Він практично забув — а може, і навмисно викинув із голови, — що його люди нарешті побачили, які колінця той викидає, зарядившись Буресвітлом. Залишалося тільки сподіватись, що солдати Далінара нічого не помітили. День саме видався сонячний, а Світло до того часу майже вичахло.

— Ясно, — сказав командир, і його апетит кудись зник. Яким він виглядав для них? Несхожим на себе? Жахливим? Тим, кого слід уникати, — як-от його батька колись у Гартстоуні? Або й гірше — тим, кому поклоняються? Він глянув у їхні широко розплющені очі та внутрішньо напружився.

— Це було щось неймовірне! — промовив Дрегі, нахиляючись уперед.

— Ти — один із Променистих, — озвався й Шрамм, тицяючи в нього пальцем. — Я вірю в це, хоч Тефт і каже, що ні.

— Поки що ні, — гарикнув сержант. — Ти чим слухав?

— А можеш і мене навчити таким штукам? — утрутився Моаш.

— Я б теж опанував їх, харизматику, — докинув Лопен. — Бо якщо вже ти вчитимеш і таке інше…

Каладін приголомшено закліпав очима, а хор голосів усе розростався:

— А що ти ще вмієш робити?

— І як при цьому почуваєшся?

— А літати можеш?

Той здійняв руку, спиняючи вал запитань.

— То ви не стривожені тим, що побачили?

Дехто з присутніх стенув плечима.