Читати книгу - "Вибрані твори"

щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді — на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною…

У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата — і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрість чи зневагу у тих, яким літа не дозволяли ганятися за модою.

То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:

— Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди.

Я пропустив характеристику повз вуха.

— А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.

— З мене досить і такого вариводи, — чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.

— Так уже, мамо, хочеться того галіфе…

— А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.

— А галіфе пошиєте?

— Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..

— Хіба ж галіфе на спину шиється… — ще не здаюся я.

— Можна й на спину, аби витримала вона, — і насмішкувато, і журно посміхається мати.

Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим різдвом!

Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки — і сам собі не вірю: на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому — із справжнісінької «чортової шкіри», що навіть дорослим іде на святешні штани.

— Ну, як воно, сину? — обертається од печі мати.

— Ой спасибі, мамочко… Як же ви без мірки?

— А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть — розтягнемо, широкі — підшиємо, довгі — на виріст підуть.

От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, — чи то в одежинці, чи то у взутті, — міцність.

— Приміряти можна?

— Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.

— Я до дядька Себастіяна піду.

— Ох і надокучаєш ти йому.

— Це я чую тільки од вас, а не від нього.

— Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.

Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.

— Як воно, мамо?

— Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.

— Таки справді менша.

— То я підріжу більшу.

— Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.

— Розтягуй, як не маєш іншої роботи.

Доки мати готувала королівське снідання — картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився біля галіфе, розтягаючи його і пальцями ззовні, і кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.

В школі моє галіфе помітили і сторож, і учні, і вчителька. Учні вітали нову одяганку сміхом, різними вигуками і підняли мене на ура; учителька ж посміхнулась і схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером і на якийсь час притьмарив мою радість. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:

— Прямо як городське!

— А чого ж, — запишався я, поправляючи меншу половину.

— Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?

— Піду.

— Е?

— Хіба воно мене родило?

— Не побоїшся замастити?

— Пусте, — кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці. — Ти прийдеш на леваду?

— А даси ковзани?

— Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!

— І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, — в'їла Люба і кинулась до дівчат.

Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, — ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.

Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?

На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.

Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.

«Здоров, шибенику!» — в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід — і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!

А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість — витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!

— Михайлику, Михайлику, го-ов! — наспівне обізвався біля