Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Що?

— Я поясню під час навчання, — сказала Джасна, повертаючи етюд. — Бо для того, щоб збагнути такі речі, треба мати ширшу й ґрунтовнішу підготовку. Досить лише сказати, що здібності кожного Променистого були пов’язані з цими спренами.

— Заждіть! Променистого? Але ж…

— Я все тобі розтлумачу, — пообіцяла наставниця. — Але спочатку нам слід поговорити про Спустошувачів.

Шаллан кивнула.

— Ви вважаєте, що вони повернуться, хіба не так?

Та уважно вдивлялася в підопічну.

— Чому ти так вирішила?

— У легендах оповідається, що ті з’являлися сотню разів, щоби спробувати знищити людство, — продовжила дівчина. — Я… прочитала деякі з ваших нотаток.

— Що-що?

— Шукала в них інформацію про Душезаклинання, — зізналася Шаллан.

Джасна зітхнула:

— Ну, гадаю, то був усе ж найменш тяжкий зі скоєних тобою злочинів.

— Я так і не зрозуміла, — повела далі підопічна. — Нащо ви возитеся з тими історіями — сумішшю неясностей і міфів. Адже інші вчені — до того ж ті, хто, як мені відомо, користується вашою повагою — мають Спустошувачів за фабрикацію. Та ви все ж вишукуєте зібрані по забутих селах побрехеньки й занотовуєте дещо з них собі в блокнот. Чому, Джасно? Що вас змушує вірити в це, хоча ви й відкидаєте значно правдоподібніші речі?

Принцеса окинула поглядом свої нотатки.

— Знаєш, у чому справжня різниця між мною й віруючими, Шаллан?

Та похитала головою.

— Мене приголомшує те, що релігія — за суттю своєю — прагне приписати природним явищам надприродні пояснення. А я, натомість, силкуюся розгледіти за надприродними речами природний зміст. Напевно, у цьому й полягає гранична лінія розмежування між релігією та наукою. Вони — протилежні боки однієї медалі.

— Тож… ви гадаєте…

— Що Спустошувачі мали природний прототип у реальному світі, — твердо продовжила Джасна. — Я певна цього. Щось спричинило ті легенди.

— І що ж то було?

Наставниця простягла підопічній один аркуш нотаток.

— Тут зібрані найкращі виписки, які мені вдалося знайти. Ознайомся з ними. І скажи, що думаєш.

Шаллан пробігла очима сторінку. Деякі з цитат — чи принаймні понять — були їй знайомі: вона ж бо вже читала їх раніше.

«Вони раптом стали небезпечні. Немов у погожий день налетіла буря».

— Спустошувачі існували насправді, — повторила принцеса.

«Істоти з попелу й вогню».

— Ми воювали з ними, — вела далі Джасна. — І то воювали так часто, що люди заговорили про цих істот евфемістично. Сотня битв — десять разів по десять…

«Полум’я й головешки. Страхітлива шкіра. Очі — мов чорні ями. Вбивають під музику».

— Ми перемогли їх, — сказала наставниця.

Шаллан продер мороз.

— …проте легенди неправдиві лише в одному, — продовжила свою думку принцеса. — У них стверджується, ніби ми прогнали Спустошувачів із Рошару або стерли їх з його лиця. Але люди так не роблять. Ніхто не викидає те, чим можна скористатися.

Дівчина підвелася й підійшла до краю балкона, а тоді визирнула, щоб побачити підйомник, який саме опускали двійко ліфтерів.

Паршменів. Із чорно-червоною шкірою.

Полум’я й головешки.

— Прародителю бур… — нажахано прошепотіла Шаллан.

— Ми не знищили Спустошувачів, — якимось потойбічним голосом промовила з-за спини Джасна, — а перетворили їх на рабів.

73

Довіра

Скидалося на те, що прохолодна весняна погода нарешті знову змінилася літньою. Увечері й досі було негаряче, але температура залишалася приємно помірною. Каладін стояв на плаці для шикування в таборі Далінара Холіна й дивився на схід, окидаючи поглядом Розколоті рівнини.

Уже від тієї невдалої зради Садеаса і свого наступного викупу в нього хлопець мимоволі непокоївся. Свобода. Придбана ціною Сколкозбройця. Таке здавалося неможливим. Увесь його життєвий досвід підказував, що він мав очікувати якогось підступу.

Мостонавідник тримав руки за спиною. Сил сиділа в нього на плечі.

— Чи ж насмілюсь я довіряти йому? — тихо запитав Каладін.

— Я наглядала за ним: Далінар — хороша людина, — промовила спрен. — Попри ту штуку, що він тягав.

— Яку ще штуку?

— Сколкозбройця.

— А тобі що до того?

— Не знаю, — відказала та, обіймаючи себе руками за плечі. — Проте я відчуваю, що це якось неправильно. Ненавиджу їх. І радію, що він його позбувся. Без нього Холін ще краща людина.

Саме сходив Номон, середній місяць, чиє яскраве блідо-блакитне світло залило горизонт. Десь там далеко, по той бік Рівнин, перебував Сколкозбройний паршендієць, з яким зітнувся Каладін. Він проштрикнув тому ногу, наскочивши ззаду. Але глядачі з-поміж його одноплемінників не перешкодили герцю. Та й на поранених мостонавідників не стали нападати — тоді як сам він атакував їхнього чемпіона в найбоягузливіший з усіх можливих способів і перешкодив двобою.

Той вчинок не давав Каладінові спокою, і це його дратувало. Вояк не може перейматися тим, на кого нападає чи як саме. За будь-яку ціну вижити — ось єдине правило на полі бою.

Точніше — вижити, зберігши вірність. Він і сам інколи залишав пораненого ворога жити, якщо той не становив загрози. І рятував жовторотих рекрутів, які потребували захисту. А ще…

…у нього ніколи до пуття не виходило чинити так, як належить солдату.

Того дня він урятував великого князя — ще одного світлоокого, — а заразом і тисячі бійців. Зберіг їм життя, відібравши його в паршенді.

— Чи можна вбивати, щоб захистити? — запитав Каладін. — Чи немає тут протиріччя?

— Я… не знаю.

— Ти дивно поводилася сьогодні в бою, — зауважив Каладін. — Спочатку пурхала довкола, а потім зникла. Я тебе майже не бачив.

— Ті вбивства, — тихо промовила Сил, — завдали мені душевного болю. Я мусила кудись подітися.

— Але ж це ти спонукала мене кинутись на допомогу Далінарові. Сама хотіла, щоб я повернувся та вбивав.

— Знаю.

— Тефт запевняв, що Променисті дотримувались етичних норм. Казав, що, за їхніми правилами, не можна вдаватися до жахливих речей заради величних досягнень. А сам я що сьогодні робив? Винищував паршенді, щоб урятувати алеті. Як тепер із цим бути? Так, вони не ягнята — але ж і ми не білі й не пухнасті. І різниці між нами — ні на буряний шквал, ні на легкий вітерець.

Сил мовчала.

— Якби я не приспів на поміч Далінаровим людям,