Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пуаро кивнув.
– Саме так. Вам буде цікаво. Як ви, мсьє ван Олдіне, знаєте, за графом де ля Рошем стежать від самого його допиту слідчим суддею. А наступного дня, доки його не було вдома, поліція провела обшук на віллі «Маріна».
– Ну? – поквапив співрозмовника американець. – Вони щось знайшли? Б’юся об заклад, що нічого.
Той склав йому ледь помітний уклін.
– Ваша проникливість не підвела вас, мсьє ван Олдіне. Нічого викривального не виявили. А втім, цього годі було й сподіватися. Граф де ля Рош, як мовиться у вашому виразному вислові, «не вчора народився». Він – меткий джентльмен із неабияким досвідом.
– Що ж, продовжуйте, – буркнув мільйонер.
– Може, звісна річ, бути й так, що граф нічого викривального не приховує. Але нам не слід нехтувати і протилежною вірогідністю. Ну а коли йому все ж є що приховувати, то де ж воно зберігається? У будинку нічого немає – поліція шукала як слід. Носити це з собою – не вихід, адже він розуміє: його щохвилини можуть арештувати. Що ж залишається? Автомобіль. Як я вже говорив, за ним стежили. Сиділи на хвості й у день обшуку, коли він, сам сівши за кермо, поїхав спершу в Монте-Карло, а звідти вирушив по ментонській дорозі. Його автомобіль – дуже потужний, і це дало йому змогу відірватися від переслідувачів. Приблизно на чверть години вони зовсім загубили його.
– І ви гадаєте, що протягом цього часу він заховав це десь при дорозі? – зі жвавим інтересом запитав ван Олдін.
– Ні, не при дорозі. Ça n’est pas pratique.[55] А тепер послухайте: я вніс мсьє Каррежу невеличку пропозицію, і він милостиво й люб’язно її прийняв, подбавши про те, щоб у кожному bureau de poste по сусідству перебувала людина, яка знає графа в обличчя. Оскільки, розумієте, мсьє: найкращий спосіб щось заховати – це відіслати його поштою.
– І? – знову поквапив його мільйонер, чиє обличчя так і світилося цікавістю й нетерпінням.
– І… voilà![56] – Пуаро театральним жестом дістав із кишені пакуночок, вільно загорнутий у коричневий папір: шпагат із нього вже зрізали. – Впродовж тієї чверті години наш славний джентльмен відправив поштою ось що.
– А на яку адресу? – різко запитав співрозмовник.
Детектив кивнув.
– Вона могла б нам дещо сказати, але, на жаль, не в цьому випадку. Бандероль була адресована в одну з тих паризьких крамничок, які торгують пресою і зберігають до запитання листи й посилки, якщо виплатити їм невеличкі комісійні.
– Так, але що там всередині? – нетерпляче запитав ван Олдін.
Пуаро зняв коричневу паперову обгортку, з-під якої проглянула картонна коробочка. Він озирнувся довкола.
– Тепер вдалий момент, – сказав. – Очі всіх присутніх зосереджені на тенісі. Погляньте, мсьє!
І детектив на частку секунди підняв кришку коробочки. У мільйонера вирвався вигук крайнього здивування. Його обличчя зробилося білим, мов крейда.
– Боже мій! – охнув ван Олдін. – Ті самі рубіни.
Якусь хвилинку він сидів, неначе громом уражений. Пуаро знову сховав коробочку до кишені й безтурботно посміхнувся. А відтак мільйонер раптом, здавалося, вийшов із трансу, і, нахилившись до Пуаро, так міцно потис йому руку, що чоловічок аж зморщився від болю.
– Це геніально, – сказав він. – Геніально! Ви варті своєї репутації, мсьє Пуаро. Варті – я кажу це раз і назавжди.
– Ет, пусте, – скромно промовив той. – Впорядкованість, метод, вміння передбачити випадковості – та на тому й усе.
– Тож тепер, гадаю, графа де ля Роша заарештували? – енергійно повів далі ван Олдін.
– Ні, – відказав детектив.
На обличчі американця проступив вираз крайнього подиву.
– Але чому? Чого ж вам бракує?
– У нього й досі неспростовне алібі.
– Але ж це абсурд.
– Так, – погодився Пуаро, – я радше й сам тієї ж думки, але, на жаль, ми повинні довести цю абсурдність.
– А він тим часом вислизне у вас крізь пальці.
Бельгієць украй рішуче похитав головою.
– Ні, – заперечив той, – цього він не зробить. Бо єдина річ, якою граф не може пожертвувати, – це його суспільне становище. Йому за всяку ціну слід залишатися на місці й терпіти, нічим не виказуючи сум’яття.
Проте ван Олдіна така відповідь не вдовольнила.
– Але я не розумію…
Пуаро здійняв руку.
– Одну хвилинку, мсьє. У мене є ідейка. Багато хто кепкував з ідейок Еркюля Пуаро – і всі вони помилилися.
– Що ж, – сказав американець, – не тягніть уже. Яка така «ідейка»?
Детектив зробив коротеньку паузу, а потім сказав:
– Я зайду до вас у готель завтра вранці об одинадцятій. А доти не кажіть нічого й нікому.
Розділ двадцять другий
Мсьє Папополус снідає
Мсьє Папополус снідав. Навпроти сиділа його дочка Зія.
У двері вітальні постукали, і ввійшов коридорний із візитною карткою, яку підніс антиквару. Той уважно глянув на неї, звів брови та передав її доньці.
– Хм! – кинув мсьє Папополус, задумливо пошкрябуючи ліве вухо. – Еркюль Пуаро. Це вже цікаво…
І батько з донькою переглянулися.
– Я бачив його вчора на трибунах, – мовив грек. – Зіє, мені це щось не подобається…
– Одного разу він дуже тобі допоміг, – нагадала дочка.
– Твоя правда, – визнав мсьє Папополус. – А ще я чув, наче він уже відійшов від справ.
Цей обмін репліками між батьком і донькою відбувався їх рідною мовою. А відтак чоловік обернувся до коридорного і сказав – але вже французькою:
– Faites monter ce monsieur.[57]
А за кілька хвилин по тому – вишукано вбраний і бадьоро помахуючи ціпком – до кімнати увійшов детектив.
– Мій любий мсьє Папополусе.
– Мій любий мсьє Пуаро.
– І мадемуазель Зіє. – Тут чоловічок склав їй низький уклін.
– Сподіваюся, ви пробачите нам, якщо ми продовжимо снідати, – сказав антиквар, наливаючи собі чашку кави. – Бо ваш візит дещо… хм… надто ранній.
– Цьому немає виправдання, – мовив Пуаро. – Але, бачте, у чім річ: час підтискає.
– А! – буркнув мсьє Папополус. – То ви розслідуєте справу?
– І то дуже серйозну, – відповів той, – смерть мадам Кеттерінґ.
– Так, дайте-но пригадати, – і грек звів невинні очі на стелю, – це та леді, що загинула в «Блакитному потягу», правильно? Мені траплялися згадки про неї в газетах, але на злочин там не натякали.
– В інтересах правосуддя, – сказав чоловічок, – було визнано за краще приховати цей факт.
Запала пауза.
– А чим можу я допомогти вам, мсьє Пуаро? – ввічливо поцікавився антиквар.
– Voilà, – промовив бельгієць, – перейду одразу до справи.
Вийнявши з кишені ту ж коробочку, яку показував у Каннах, він відкрив її, дістав звідти рубіни й підсунув їх через стіл співрозмовникові.
І хоча Пуаро
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.