Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

було відкрите сто років тому, відомим українським археологом і етнографом Вовком В. К. під Мізином на Чернігівщині. Особливо, що вразило Ольгу - саме тут була колиска всієї цивілізації. Знайдені в шарах пізнього палеоліту артефакти свідчили – високорозвинені розумні люди жили тут близько двадцяти тисяч років тому, задовго до славетних шумерів, яких багато істориків вважають праотцями цивілізації. На першій же сторінці була розміщена світлина викопного браслета з мамутової кістки, на якому був вирізьблений меандровий орнамент, що символізував, на думку вчених, вічність буття людини й природи. Ольга розгорнула журнал.

- Так, це саме воно! – вигукнула радісно Оля.

– Схоже, я розгадала цю шараду.

Тепер, намалювавши на папері схожий орнамент і вирізавши в ньому кожну другу доріжку, дівчина приклала його до зашифрованого тексту. З незрозумілого набору слів з'явились перші речення. Оля стала швидко записувати й перекладати.

 « Одкровення Великого Царя Саламандр» - Заінтригував дівчину заголовок. – чи не про це Одкровення писалося в легенді, яку вона переписала для Максима?

 Дівчина продовжувала перекладати.

   «Це «Одкровення» передав мені – Якову, монаху монастиря святого Стефана, князь - Тур. Він передав цей документ, коли смерть заглядала йому в очі, під час святої сповіді. Під великим секретом я повинен був зберегти його тайну. І я б поніс цю таємницю із собою в могилу, як би не великий тягар, що звалив на мене князь – це провіщення …»

 Оля напружено писала переклад. І що далі вона вчитувалася, то більш хмурніло її лице. Уся ця розповідь іншим разом здалася б їй казковою, чи легендою, якби не збіг кількох фактів. У документі мовилося про Царя саламандр, його камінь «Зіницю всесвіту», про його таємне захоронення. А чи не про це, пограбоване поховання, говорив Максим? 

 Було тут і попередження, що «Чорні саламандри» уже кілька тисячоліть полюють, за цим алмазом, щоб із його допомогою заволодіти світом, а хто стане на їхньому шляху, того вони нещадно знищують.

Коли ж вони заволодіють «Зіницею», тоді на землі наступить справжній Армагедон. Ніхто не зможе зупинити неминучу загрозу, яка нависне над Землею – навіть «Білі саламандри» - апокаліпсис неминучий.

 Наша планета, на початку другого тисячоліття від Різдва Христового, знову стане на шляху  хмари астероїдів. Серед каміння, що летить до нас є найбільший, схожий на фалангу пальця. У рукописі він так і зветься                « Вказівний палець».

«Лише слуги Господа - «Білі саламандри», із допомогою «Каменя» можуть зупинити цей палець. «Камінь» заховано в могилі Царя, час прийде і по нього прийдуть…» - Далі текс був перерваний - другої частини з описом місця поховання Царя не було.

- Дурня якась! – Відкинула вбік ручку й розправила спину Оля. - Ніби сценарій для поганенького голлівудського фільму. Я тут нічого не розумію, та одне мене непокоїть. Максиму загрожує небезпека, він натрапив на шлях грабіжників могил. Можливо, саме вони шукали той магічний «Камінь», а за нього бандити можуть відірвати голову. Треба його попередити, що люди які полюють за скарбами «Великого царя», судячи із цього документу дуже небезпечні. Та й цей документ йому, думаю, буде цікаво почитати. Ще й сон мені вдався недобрий…» - Розмірковувала дівчина, сидячи сама в просторому архівному залі.

 Оля глянула на годинник – уже давно було  за полудень.

- Сьогодні ж п’ятниця - короткий день.  - Вона так захопилася перекладом, що незчулася, як робочий день скінчився. В архіві нікого не було.  Літній день - усі службовці намагалися якнайшвидше  вирватись з похмурої сірої будівлі. Лише в кабінеті завідувача гудів старенький кондиціонер. Оля поклала папки на стелажі, ретельно відсортувавши по датах, лише цей сувій вирішила «позичити»: по-перше, він ніде не був зареєстрований; по-друге, хотіла показати Максимові, тим більше, що на запиленому аркуші, в кутку, був чіткий відбиток пальця, того хто читав його раніше.

 У сувої згадувалося про бібліотеку під монастирем святого Стефана, саме там повинна була зберігатись друга частина рукопису.

 - Що ж, потрібно відпроситися на завтра, і з'їздити в монастир, а заодно й зустрітися з Максимом.  Щось дуже тривожно мені за нього. – Хоч узавтра й субота, та начальниця наказала Ользі  вийти на позачергову роботу.

 Вона рішуче постукала в кабінет завідувача.

     Казимира Аделаїдівна сиділа за столом у темному строгому костюмі й лише білий комірець трохи освіжав її загострене худорляве лице. Вона саме розмовляла по стільниковому телефону. Помітивши підлеглу, знітилася, перервала розмову й швидко сховала слухавку в ящик столу, та Оля встигла роздивитися позолочений корпус дуже дорогого телефону.

- «Звідки в неї така дорога «цяцька», не така вже тут велика зарплатня, щоб дозволити собі такий телефон»? – промайнуло в голові.

- Чого тобі? –  Завідувач непривітно, звела очі поверх окулярів.

- Я, Казимиро Аделаїдівно, хочу відпроситися на завтра.

- Як, відпроситися? У понеділок у нас комісія з області. А взавтра, я сама їду в термінове відрядження. Хто тут за всіма наглядатиме? Ти повинна усе підігнати, усі документи посортувати.

- Я й так уже два тижні тут до ночі сиджу. Думаю, заробила день відпочинку, тим більше, що субота?

- Ніякого дня! У мене працівників обмаль. Половина й так у відпустках. Поїде  комісія - тоді, будь ласка …

- Мені дуже потрібно, я роботу вже всю підігнала.

- Потрібно, їй! – Враз змінилась в лиці начальниця. - Ти будеш працювати, або звільняйся! Мені такі працівники, що не виконують моїх вказівок не потрібні. А, зараз, вийди - я розмовляю по телефону!

- Це така вдячність за все, що я зробила? В якому стані були документи, як я сюди прийшла? Та я не хочу тут і дня дихати цією пилюкою. Звільняйте!

   Казимира Аделаїдівна, не чекала такого від завжди тихої й слухняної підлеглої. Вона гнівно глянула на Ольгу

- Це що, ти через того поліціянтика  голову втратила? Негайно іди й роби те, що я тобі наказала!

- Я, не  ваша власність.

 Дівчина  вийшла, взяла чистий папір, швидко щось написала, повернулася в кабінет, і різко поклала перед носом завідувача аркуш, на паку з її документами.

     - Ви бездушна, черства, стара, синя панчоха! Яке вам діло до мого особистого життя? Я не хочу з вами більше працювати жодного дня! Ось заява, я звільняюся! -

І, з почуттям власної гідності, пішла до дверей. А, позаду неї, завідувач архівом сипала образами й погрозами, аж слина летіла