Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

власної гідності не могло бути. Полліанна знала, що за щільною чорною вуаллю тітка ховає очі, сповнені сліз, і що губи її тремтять. Найімовірніше, тітка скористається з першої-ліпшої нагоди, щоб до чогось причепитися й за маскою гніву сховати розчулення. Тому Полліанна нітрохи не здивувалася, коли за кількома холодними словами привітання пролунало:

— Ненсі, дуже люб’язно було з вашого боку, але, здається, я просила, щоб ніхто не приходив.

Радісний вираз на обличчі Ненсі поступився виразу образи й переляку.

— Але ж міс Поллі… Я хочу сказати, місіс Чилтон, — забелькотіла вона, — не могла ж я допустити, щоб ви…

— Годі, Ненсі, — перервала її місіс Чилтон. — Облишмо цю розмову.

З гордо піднесеною головою вона вступила у будинок. За якусь хвилину вони почули, як зачинилися нагору двері її спальні. Ненсі з жахом обернулась до Полліанни.

— Міс Полліанно, що ж це таке? Що я такого зробила? Я хотіла їй догодити. Щоб вона була задоволена…

— Авжеж, — схлипнула Полліанна, шукаючи у торбинці носовичок. — Чудово, що ти так зробила… Просто чудово…

— То чого ж вона така невдоволена?

— Вона задоволена. Тільки не хотіла цього показувати. Вона боїться, що, показавши це, покаже… щось іще… Ох, Ненсі! Ненсі, я так рада тебе бачити! Аж сльози навертаються!

Вона схлипнула, обнімаючи Ненсі.

— Годі тобі, серденько, годі, — втішала її Ненсі, однією рукою пестячи Полліанну, плечі якої здригались від ридань, а іншою витирала власні сльози краєчком фартуха.

— Розумієш, вона не може дозволити собі прилюдно розплакатись, — затинаючись, пояснювала Полліанна. — А це так тяжко… Приїхати сюди… отак… по стількох роках… Я знаю, що вона відчуває.

— Ну, звісно, янголятко моє, — лагідно примовляла Ненсі. — Це ж треба… А я одразу її засмутила.

— Ні-ні, ти її не засмутила! — схвильовано запевняла її Полліанна. — Це в неї така манера виробилася. Розумієш, Ненсі, вона не хоче показувати, як їй тяжко через… через дядька Тома. Вона просто боїться показати свої справжні почуття і тому… чіпляється до будь-якої дрібниці, щоб перевести розмову на інше. Вона зі мною точнісінько так поводиться. Точно так, як оце з тобою зараз. Тому я знаю, що кажу, розумієш?

— Авжеж, розумію… розумію.

Ненсі міцно стискала губи, а очі її були сповнені співчуття. Вона лагідно примовляла:

— Бідолашне моє янголятко! Я однаково рада, що прийшла. Рада, бо я тебе побачила.

— Я теж, — прошепотіла Полліанна, обережно звільняючись з обіймів Ненсі і витираючи очі. — Ось мені вже легше. Я страшенно тобі вдячна, Ненсі, і страшенно ціную все, що ти зробила. Але якщо тобі час — ти через нас не затримуйся.

— Гм! Та думаю, що могла б на якийсь час і залишитися, — зазначила Ненсі.

— Залишитися? Ненсі, я чула, ти заміж вийшла? Адже Тімоті твій чоловік?

— Авжеж! Але він не заперечуватиме… Бо йдеться про тебе. Він навіть хотів би, щоб я побула… бо йдеться ж про тебе.

— Ні, Ненсі, ми не можемо на таке піти! — заперечувала Полліанна. — Ми тепер не можемо собі дозволити, щоб нам хтось допомагав у хатніх справах. Розумієш? Я тепер усе сама робитиму. Принаймні доки ми точно знатимемо, який стан наших справ. Так каже тітонька Поллі. А до того часу ми маємо жити дуже заощадливо.

— Тю! Наче я б гроші з вас узяла… — почала було Ненсі, непереконливо імітуючи гнів.

Побачивши вираз обличчя співрозмовниці, вона прикусила язика і, щось нерозбірливо буркочучи собі під ніс, попленталась на кухню, щоб закінчити приготування картопляного пюре і смаженої курки на обід.

Закінчивши з приготуванням страв і поприбиравши після цього на кухні, місіс Дурджин погодилась їхати додому з чоловіком. Але будинок вона залишила неохоче, кілька разів спитавши дозволу хоча б зрідка приходити, щоб трішечки допомогти у господарстві. Коли ж Ненсі поїхала, Полліанна пішла у вітальню, де самотньо сиділа місіс Чилтон, опустивши обличчя у долоні.

— Тітонько, серденько, може, запалити світло? — жваво запропонувала Полліанна.

— Так, можна б…

— Яка, однак, славна Ненсі — так гарно все для нас влаштувала!

Коментарів не було.

— Де тільки вона назбирала стільки квітів, уявити собі не можу! Весь будинок оздобила. На першому поверсі у кожній кімнаті квіти і в обох спальнях нагорі…

Тітка так само відмовчувалась.

Полліанна тихо зітхнула, глянувши на її сумне обличчя, на очі, погляд яких був спрямований кудись у простір. Помовчавши, дівчина знову заговорила з надією в голосі.

— Бачила я старого Тома. Бідолашного геть скрутив ревматизм. Навіть ходить не розгинаючись… Він про тебе розпитував, тітонько…

Місіс Чилтон рвучко обернулась і перервала її мову запитанням:

— Полліанно, що ми з тобою робитимемо?

— Що робитимемо? Звісно, все, на що ми здатні, люба тітонько.

Місіс Чилтон роздратовано махнула рукою.

— Полліанно, будь серйозною хоча б іноді. Ти скоро сама переконаєшся, що все це не жарти. Що ми робитимемо? Адже ти знаєш, прибутки від моїх маєтностей практично не надходять. Я припускаю, що деякі акції зберегли якусь цінність, але містер Гарт каже: найближчим часом від них не буде прибутків. Щоправда, у нас є депозити у банку і вони дають невеличкі відсотки. А ще є оцей будинок. Та яка з нього користь? Ми його не можемо ні з’їсти, ні надіти на себе. З тим способом життя, який на нас чекає, будинок для нас завеликий. Але продати його хоча б за половину справжньої ціни практично неможливо. Хіба що знайшлася б людина, котрій з якоїсь причини потрібен саме цей будинок.

— Продати будинок? Тітонько, як можна! Такий гарний будинок, у якому так багато чудових речей…

— Можливо, Полліанно, ми змушені будемо це зробити. Ми щодня маємо що-небудь їсти… на жаль.

— Так, це правда, я завжди така голодна! — сумно підсміюючись, підтвердила Полліанна. — А все ж таки, я думаю, треба радіти, коли у тебе гарний апетит.

— Дуже імовірно. Ти, дитино, завжди знаходиш, з чого радіти. А проте, як нам бути далі? Я хочу, щоб ти хоч на хвильку поставилась до цього серйозно.

Вмить обличчя Полліанни змінилось.

— А я цілком серйозно. Я вже думала про це. І вирішила… Добре, якби я могла заробляти.

— Ох, дитино! Який жах! Не думала, що я доживу до такого! Що почую таке від тебе! — простогнала жінка. — Дитина Гаррінґтонів змушена заробляти собі на хліб!

— Варто поглянути на це з іншого боку, — засміялась Полліанна. — Тобі, тітонько, слід би радіти, що дитина Гаррінґтонів здатна заробляти собі на хліб! Це аж ніяк не принижує нашої гідності, тьотю Поллі.

— Можливо. Але не дуже це приємно. Ми завжди пишалися тим становищем, яке посідали у Белдінґсвілі.

Полліанна, схоже, не чула останньої фрази. Вона замріяно дивилася вдалину.

— От якби я мала якийсь талант. Якби вміла робити що-небудь