Читати книгу - "Замирення"

— Чи бачила я біолога? — Знов і знов повертається до цього питання, крутячи його то так, то інак. — Чи бачила я біолога? — Ґрейс клацнула ремінцем на кобурі, зараз швидше, й почала креслити ножем у пилу набагато складніші візерунки. Що це, спіраль? Чи дві переплетені спіралі? Морська зірка чи звичайна зірка?

— Ну, відповідай мені, Ґрейс, — промовила Жар-птаха, вже підвівшись, ставши просто перед нею, руки в боки, — позірно розслаблено, але абсолютна рівновага, поза, якої прибирають, коли чекають на неприємності. Чи коли готуються до бою.

Світло у віконці біля фундаменту пригасло, затьмарилося в тіні, ніби насунула хмара. Птиця надворі цвірінькала чи то шепотіла у ритмі обертання леза ножа. Дуже далеко відлинули якісь дзвінкі, скорботні звуки, начебто відлуння од каменів маяка. Гекон дряпався по муру. Керманич не знав, чи слід йому потерпати за те, що станеться перед ними, а чи позаду, в них за спиною. Для Жар-птахи мало значення тільки це питання, яке вона поставила, і Керманич не знав, що вона зробить, якщо Ґрейс не відповість.

Ґрейс, дивлячись на Керманича, сказала:

— Якби я сиділа тут і розповідала цій копії, — показуючи на Жар-птаху, — про все, що я знайшла, ми просиділи б тут до другого пришестя.

— Просто відповідай на запитання, — пробурмотіла Жар-птаха.

— То ми просто так, погуляти вийшли? — спитав Керманич. — То, може, нам краще забратися геть? — Це його зачепило. Не питання Жар-птахи, а ставлення Ґрейс, її постійна підозра, яка виливалася на нього.

— А ти знаєш, скільки я на цьому острові? Ти мене про це спитав?

— Чи бачила ти біолога? — голос Жар-птахи нагадував уривчастий рик, у ритмі стакато.

— Спитай мене. — Ніж, затремтівши, врізався у дерев’яний настил. Рука застигла в кобурі, стискаючи пістолет.

Керманич мигцем зиркнув на Жар-птаху. Чи він хибно зрозумів щось життєво важливе?

— Скільки ти тут, на острові? — спитав він.

— Три роки. Я тут уже три роки.

Поза межами все наче завмерло, до неможливості завмерло. Гекон примерз до муру. Керманич закляк у своїх думках. Задоволення, яке Ґрейс не змогла цілковито зачаїти, розпливлося по її змарнілому обличчю. І вона розповіла їм щось таке, чого вони не могли знати, не могли дізнатись і в прийдешньому.

— Три роки, — промовив Керманич, ніби закликаючи її зректися тих своїх слів.

— Я не вірю тобі, — сказала Жар-птаха.

Гомеричний регіт.

— Я вас не звинувачую. Я взагалі вас не звинувачую. Ви маєте рацію. Я просто божевільна сука, якій мізки знесло. Нічого не можу поробити зі своєю ситуацією. Сказилася, психована. Точно. Аякже. А ще…

Ґрейс витягла стіс паперів зі свого наплічника. Потріскані, пожовклі, вони були щільно списані від руки. У куточку стосу — іржава скріпка.

Ґрейс пожбурила ці сторінки до ніг Жар-птахи.

— Читай. Спочатку прочитай, а не марнуй час, розпитуючи мене, що та як. Просто прочитай.

Жар-птаха підняла документи і спантеличено подивилася на першу сторінку.

— Що це? — спитав Керманич. Якась його частина не бажає цього знати. Не бажає іншого зміщення подій.

— Остання воля і заповіт біолога, — сказала Ґрейс.

Частина II

ПОСТІЙНЕ ОСВІТЛЕННЯ

Писання для мене схоже на спробу запустити двигун, який роками не заводиться, глухий та іржавий, на порожній стоянці, затоплений водою і брудом, перенаселений мурахами, павуками й тарганами. Дикий виноград і бур’ян оплели його, проросли в ньому. Якийсь кашель, невиразне сичання, голос, подібний до мого, але не такий, як звучав раніше: своїм справжнім голосом я послуговуюся досить рідко.

Минуло багато часу, відколи я припинила переносити слова на папір, і дуже довго не відчувала бажання робити це знову. Я відчувала гостріше, аніж будь-коли, що тут, на острові, ніколи не маю випадати з моменту. Випадання з моменту — це небезпечно, тобто коли речі прокрадаються сюди своїм шляхом, і тоді більш немає теперішнього моменту, куди можна повернутися. Лише нещодавно я стала відчувати щось подібне до відсутності, або щось поза межами думки, мовби я в цьому місці просто існую, доживаю дрібку часу, відпущену мені. Так само я геть була не зацікавлена у розлогому ретельному викладі, з’ясуванні, спілкуванні у такий, здавалося б, мирський спосіб. Може, не дивно, що я починала кілька разів це записувати, а потім відкинула три або чотири чернетки цього… документа? Цього листа… Цього… хоч би що це було.

Можливо, ще й вагання огортають мене, тому що, думаючи про написання, я подумки озираюся на залишений світ. Світ позаду, до якого прямують мої думки, — це туманна, непевна сфера, яка випромінює слабке світло, пронизана незрозумілими голосами та зображеннями, що крають очі та свідомість кожного, мов лезо бритви, і жодне з нас не може навіть моргнути. Це здається міфом, якоюсь містичною трагедією, брехнею, ніби я колись там жила, або хтось іще там жив. Одного дня риба і сокіл, лисиця й сова розповідатимуть історії, по-своєму, про цю безплотну світляну кулю, про все, що там міститься, і вся отрута й горе витечуть із неї. Якби людська мова щось означала, я могла б розлого і ретельно змалювати це хвилям і небу, але навіщо?

Проте, нарешті, вирішивши дозволити сяйву забрати мене, після того, як я вистоювала стільки років, спробую ще раз. Хто це читатиме? Я не знаю, та й мені це не дуже важливо. Може, я пишу просто для себе, щоб лишився якийсь запис від цієї подорожі, навіть якщо зможу викласти тільки першу частину цієї набагато довшої розповіді. Але, якщо це хтось прочитає, знайте, що я жила тут, не сподіваючись на допомогу, не сподіваючись на тринадцяту експедицію. Якщо світ за цими межами відмовився від ідеї експедиції, може, це свідчить про раптовий вияв тверезого глузду. Але світ за цими межами, або навіть небезпеки цього світу, де я живу, за кілька днів ще менше мене турбуватимуть.

1. СЯЙВО

Спочатку острів завжди манив мене, десь там, на узбережжі, і ще була присутність мого чоловіка у розкиданих крихтах — позначках, які, мені здавалося, я знаходила на цьому шляху, сподіваючись, що це його мітки. Під скелями, прибиті до гілля, згорнуті замертво на дорозі. Вони всі були важливі для мене, — не обходило, справжні чи ні. Можливо, це були випадковості чи збіги. Дістатись острова — ось що для мене тоді це означало. Я ще чіплялася за ідею причинних зв’язків, за мету, націленість, як це формулювали у Південному Окрузі. Але що, як з’ясується: ціна цієї мети — зробити невидимими стільки інших речей?

Згідно з журналом, у мого чоловіка пішло