Читати книгу - "Замирення"

— Що сталося з людьми у науковому відділі?

— Вони вирішили забарикадуватись у льосі. Але це місце дуже швидко змінилося. Я там надовго не зупинялася. — Так недбало сказала про зникнення світу, знаного їм обом. Я там надовго не зупинялася. Одне речення, яке вміщує міріади жахіть. Керманич не сумнівався, що у працівників не було жодного вибору, коли їх раптово відтяв той мур.

А Вітбі? Але, пам’ятаючи останню трансляцію, передану його прихованими камерами, він не хотів нічого знати про слово на літеру «В», або, принаймні, не зараз.

— А як… директорка?

Спокійний довгий погляд, навіть у цьому новому контексті, навіть коли вона дійшла до краю, виснажена, зморена й зголодніла. Ця непереможна здатність узяти на себе відповідальність за що завгодно, і прямувати вперед, незважаючи ні на що.

— Я пустила їй кулю в голову. Як і на попередні замовлення. Коли одного разу визначила, що це порушниця, загарбниця, копія, фальшивка. — Вона не могла продовжувати чи повернутися до своїх думок, подолати те, що відвертало її увагу, або просто намагалася зберегти самовладу. Чого їй коштувало вбити навіть версію людини, якій була так віддана, можна сказати, любила її, Керманич навіть уявити не міг.

За якийсь час він поставив неминуче запитання:

— А потім що?

Знизавши плечима, вона втупилася в підлогу.

— Я зробила те, що мусила зробити. Підібрала те, що могла, узяла з собою тих, хто хотів, і, за наказами, пішла до маяка. Я пішла туди, куди вона сказала. Я зробила все точнісінько, як вона сказала, але ми нічого не досягли. Ми нічого не змінили. Тож вона помилялася, просто помилялася, і не мала жодного плану. Узагалі жодного плану.

Розверсту рану, біль, тягар, який навалився на неї, силу страждання — усе це вона висловила таким спокійним тоном. Він зосередив увагу на підошві її чобота. Розчавлена грудна клітка оксамитового мураха лежить кудись на південь, на п’яту годину.

— Чому ти не повернулася через межу? — спитав він. — Із провини?

— Там немає шляху, щоб повернутися через межу! — закричала вона. — Там більше немає жодних дверей!

Задихатись у морській воді, битися з рибою. Видіння, що він тоне, знов охоплює його всього.

Дверей немає. Жодних.

Тільки те, що лежить на морському дні. Мабуть.

Він роздумував над цим, а Ґрейс далі розповідала про абсурдні, ґротескні та неможливі речі.

З вікон території зруйнованого маяка світ видавався інакшим, і не тому, що туди втрутилася Ґрейс. Тонка стіна туману наповзала з моря, затьмарюючи обрій, і температура різко падала. Їм треба буде вночі розпалити багаття, якщо нічого не зміниться. Розсіяні, примарні крізь туман і покров дерев: приморські руїни будинків, стін, спотворені шматки плоті, які наповзають на інші, розкладені, зогнилі. Паралельно морю бігла дорога, далі — пагорби, укриті густим сосново-дубовим лісом.

На межі не було дверей, які б вели додому.

Ґрейс покінчила з допельґенґером директорки.

Ґрейс відчувала, як межа проходить крізь неї та за її спину.

— Це нагадувало спостереження. Наче я гола. Зіщулюєшся. Зникаєш, одміняєшся на ніщо. — Вона невідступно дивилася з непохитною відданістю на маленьке фото, так ретельно розгладжене, — світлину жінки, яку любила у тому світі.

Вона відступила, за наказом, разом із деякими іншими працівниками Південного Округу, до безпечного сховища і, так чи інак, до маяка, за вказівкою попереднього директора, за наказом, йому самому невідомим, як невідомими лишились і доцільність та обгрунтованість цього наказу. На маяку дехто з солдатів почав змінюватися, і не можна було дати ради таким змінам. Дехто кинувся у тунель, і їх ніколи більше не бачили. Кілька людей казали про величезні тіні, які наповзали з моря. Розкол між фракціями, а також сварка з командувачем на межі ще більше погіршили ситуацію.

— Ніхто з них не вижив, так я гадаю. Ніхто з них не знав, як вижити.

Але про свої дії на маяку та відступ на острів вона розповідала туманно.

— Я зробила те, що мала робити. Тепер це у минулому. Я змирилася. Багато я не сплю. — Усе це мішанина, каша. У минулому? Це ж щойно відбулося.

Раніше у нього була якась надія чи то самоомана, або помилковість, блукання манівцями у думках про останні редути, або зміцнення облоги, військовий дух у спільній справі — перемогти ворога. Але це було хворою фантазією, своєрідним запереченням наявного. Південний Округ загинув, навіть якщо науковий відділ, ці ретрогради, закопаються під землю ще на століття, стануть підземним сім’ям для нового племені — блідих печерних людців, які житимуть у страху, а діти їхніх дітей слухатимуть застережливі казочки про клятий світ на поверхні, який чигає на них нагорі.

— Ви готувалися до експедиції? — Припущення, але грунтоване на її припасах.

— Основний захисний пакет, ми так це називали, — сказала Ґрейс. — Директорка зібрала це для керівників відділів, для менеджменту. — Оскільки вона так турбувалася про їхню безпеку, то сподівалася вижити зі своїм підрозділом у цьому апокаліпсисі.

Він ладен був закластися, що «основний захисний пакет» мав бути використаний тільки для Синтії та Ґрейс. Вона ніколи не поділилася б із ним.

— Якщо ви це запланували, значить, була мета?

— Хіба це схоже на мету? — Короткий, іронічний вишкір.

Тон у неї змінився, от ніби вона подумала, що Жар-птаха, яка заворушилася, це слухає.

— Мета — це виживання, Джоне. Мета полягає в тому, щоб пережити цей день і всі наступні. Я тримаюся. Я дотримуюся певних протоколів. Я обережна й сумирна. — Ґрейс була готова прожити тут усі свої дні. Вона змирилася з такою перспективою.

Жар-птаха сперлася на лікоть і трохи підвелася. Вона не була схожа на одурманену снодійним. Погляд у неї був як зброя, і вона не потребувала рушниці чи ножа. Жар-птаха не з тих, кому засмакувало б, якби їм сказали, що їх обпоїли наркотиком, тому Керманич їй не сказав. Тепер, коли Жар-птаха вже не була сплячим кулем на землі, Ґрейс дивилася на неї шанобливим, наляканим поглядом.

— Що напало на конвой? — спитала Жар-птаха.

Ні «доброго ранку», ні навіть інтересу до того, що вони обговорювали. Скільки вона встигла підслухати, лежачи тут? Що просочилося в її спляче несвідоме про фальшивки і допельгенґера директорки?

Зловісне хихотіння Ґрейс, знизування плечима, але жодної іншої відповіді.

Жар-птаха стенула плечима, схопила протеїновий батончик, здерла обгортку ножем, закинула у рот вміст. Між укусами:

— Жахливий і черствий. Чи ти бачила щось незвичне на острові?

— Тут усе незвичне, — відповіла Ґрейс трохи роздратовано, от наче саме це раніше надто часто в неї питали.

— Чи ти бачила біолога? — Пряме запитання, куди пряміше, і Керманич напружено чекав на