Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

Він зупинився, і я помітив, що раптом спохмурніло світле лице його, немов на нього набігла якась раптова хмарка.

— Є одна подія в житті моєму, — сказав він. — Досі я не можу збагнути, чим був той дивний образ, з якого я написав портрет. Це було, справді, якесь диявольське явище. Я знаю, світ одкидає існування диявола, і тому не говоритиму про нього. Але скажу тільки, що я з відразою писав його, я не відчував у той час ніякої любові до своєї роботи. Силоміць хотів подолати себе і бездушно заглушивши все, бути вірним природі. Це не був твір мистецтва, і тому почуття, що обіймають усіх, хто дивиться на нього, суть уже бунтівничі почуття, тривожні почуття, не почуття художника, бо художник і в тривозі дихає спокоєм. Мені казали, що портрет цей ходить по руках і сіє болісні враження, породжуючи в художникові почуття заздрості, темної ненависті до брата, злісну жадобу чинити гоніння і гніт. Нехай боронить тебе Всевишній від цих пристрастей. Нема страшніших од них. Краще перетерпіти всю гіркоту всяких гонінь, аніж кинути проти будь-кого хоч єдину тінь гоніння. Бережи чистоту душі своєї. Хто носить у собі талант, тон чистіший од усіх повинен бути душею. Іншому проститься багато що, а йому не проститься. Людині, що вийшла з дому у світлій святковій одежі, досить тільки бути обризканій однією плямою грязі з-під колеса, і вже весь народ обступив її і вказує на неї пальцем, і говорить про її неохайність, тимчасом як той самий народ не помічає безлічі плям на інших прохожих, одягнених у буденну одежу. Бо на буденній одежі не помітні плями.

Він благословив мене і обняв. Ніколи в житті не був я так піднесено зворушений. Побожно, більше ніж з почуттям сина, припав я до грудей його і поцілував в розвіяне його срібне волосся. Сльоза блиснула в його очах.

— Вволи, сину мій, одну мою просьбу, — сказав він мені уже при самому розставанні. — Може, тобі трапиться побачити десь той портрет, що про нього я говорив тобі. Ти його впізнаєш відразу по незвичайних очах і неприродному їх виразу — що б там не було, знищ його…

Подумайте самі, чи ж міг я не обіцяти клятвено вволити таку просьбу. Цілих п’ятнадцять років не доводилось мені зустріти нічого такого, що хоч би трохи схоже було на опис, зроблений моїм батьком, аж от раптом тепер, на аукціоні…

Тут художник, не докінчивши ще своєї мови, обернув очі на стіну, щоб поглянути ще раз на портрет. Той самий рух зробив в одну мить весь натовп слухачів, шукаючи очима незвичайного портрета. Та на величезне здивування, його вже не було на стіні. Глухий гомін та шум перебіг по всьому натовпу, і слідом за тим почулися виразно слова: «Вкрадено». Хтось уже встиг поцупити його, скориставшись увагою слухачів, захоплених оповіданням. І довго всі, присутні залишалися в непевності, не знаючи, чи справді вони бачили ці незвичайні очі, чи, може, то була просто примара, що з’явилася тільки на мить очам їхнім, натомленим довгим розгляданням старовинних картин.

Переклад за редакцією О. Шпильової

Шинель*

У департаменті… та краще не називати, в якому департаменті. Нічого немає більш сердитого, аніж усякі департаменти, полки, канцелярії і, одно слово, всякі урядові стани. Тепер уже кожна окрема людина вважає в особі своїй ображеним усе громадянство. Кажуть, зовсім недавно надійшла просьба від одного капітана-справника[101], не пригадую, якого міста, в якій він викладає ясно, що гинуть державні постанови і що священне ім’я його вимовляється зовсім всує. А на доказ він додав до просьби величезний том якогось романтичного твору, де через кожні десять сторінок з’являється капітан-справник, подекуди навіть у цілком п’яному вигляді. Отже, щоб уникнути всяких прикростей, краще департамент, що про нього мова, ми назвемо одним департаментом. Отже, в одному департаменті служив один чиновник; чиновник не можна сказати, щоб дуже визначний, низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, із зморшками по обидва боки щік, із кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним… Що ж робити! винен петербурзький клімат. Коли ж говорити про чин (бо в нас найперше треба оголосити чин), то він був те, що називають довічний титулярний радник, з якого, відома річ, наглузувалися та накепкувалися вволю різні письменники, що мають похвальний звичай наполягати на тих, хто не може кусатися. На прізвище чиновник був Башмачкін[102]. Уже з самого імені видно, що воно колись пішло від башмака; та коли, в який час і яким способом пішло воно від башмака, нічого про це не відомо. І батько, і дід, і навіть шурин[103], і чисто всі Башмачкіни ходили в чоботях, підбиваючи тільки разів зо три на рік нові підметки. Ім’я йому було Акакій Акакійович. Можливо, читачеві воно здається трохи чудним та вишуканим, але можна запевнити, що його ніяк не шукали, а що самі собою склалися такі обставини, що ніяк не можна було дати іншого імені, і це сталося саме ось як: народився Акакій Акакійович проти ночі, якщо тільки не зраджує пам’ять, під 23 березня. Покійниця-матінка, чиновниця і дуже добра жінка, налагодилась, як годиться, охрестити дитину. Матінка ще лежала на ліжку проти дверей, а праворуч стояв кум, пречудесна людина, Іван Іванович Єрошкін, що служив за столоначальника в сенаті, і кума, дружина квартального офіцера, жінка неабияких чеснот, Орина Семенівна Бєлобрюшкова. Породіллі дали на вибір, одне з трьох, яке вона хоче вибрати: Мокія, Сосія, чи назвати дитину в ім’я мученика Хоздазата. «Ні, — подумала покійниця, — імена все якісь такі». Щоб догодити їй, розгорнули календар в іншому місці; знову вийшли троє імен: Трифілій, Дула і Варахасій. «Чиста тобі кара! — проказала стара, — які все імена, я, далебі, ніколи й не чувала таких. Нехай би ще Варадат чи Варух, а то Трифілій та Варахасій». Ще перегорнули сторінку — вийшли: Павсикахій та Вахтисій. «Ну, я вже бачу, — сказала стара, — що, видно, така його доля. Коли